Розділ 47. Кімната без корсета

Новий пентхаус пахнув не озоном, а прихованою загрозою та дорогою тишею. Тут не було дзеркал на кожному кроці, але я все одно відчувала себе виставленою на огляд.

— Зніми це, — кинув Дерек, не обертаючись.

Він стояв біля бару, наливаючи в келих щось бурштинове. Його рухи були плавними, майже текучими. Я завмерла посеред спальні, де стіни були оббиті темним шовком, що нагадував зміїну луску.

— Що саме? — мій голос ледь чутно здригнувся.

— Усе, що робить тебе «ідеальним юристом». Піджак. Корсет. Свій страх. У цій кімнаті немає Ради. Тут є тільки ми.

Я повільно розстебнула ґудзики важкого мундира. Тканина впала на м’який килим із глухим звуком, наче скинуті кайдани. Але під нею залишалася моя головна в'язниця. Я потягнулася до шнурівки корсета. Пальці тремтіли, нігті чіплялися за вузли. Кожного разу, коли я робила це в пентхаусі Іса, я відчувала сором. Сором за те, що під корсетом я — дефект.

Шнурівка піддалася. Я зробила вдих — глибокий, болючий, наче легені вперше дізналися, що таке справжній кисень.

Мої крила, звільнені від тиску кістяних пластин, мимовільно розправилися. Вони були зім’ятими, посіченими корсетом, із поламаним подекуди пір’ям — потворна мішанина сірого й антрацитового, що займала забагато місця. Я інстинктивно стиснулася, намагаючись заховати їх за власною спиною, чекаючи на той самий погляд. Погляд, повний жалю або огиди. Погляд, який скаже: «Треба виправити».

Дерек підійшов безшумно. Я відчула його тепло ще до того, як він торкнувся мене. Його долоня — суха, прохолодна й неймовірно владна — лягла прямо на суглоб мого лівого крила.

Я здригнулася, наче від удару струмом, і заплющила очі, готуючись до болю. Але болю не було.

Він не жалів моїх крил. Він не гладив їх із тим принизливим співчуттям, яким Іс заліковував мої рани перед тим, як завдати нових. Дерек торкався їх так, наче тримав у руках рідкісну, неймовірно дорогу зброю. Його пальці повільно пройшлися вздовж махового пір’я, розправляючи заломи з такою впевненістю, ніби він володів кожним міліметром мого тіла.

— Не ховай їх, — прошепотів він прямо мені в потилицю. — Вони прекрасні у своїй дикості.

Ці слова зламали мене сильніше за всі допити в «Крижаній воді». Він не соромився моєї природи. Він не намагався мене «виправити» чи зробити «зручною». В його торканні було щось інше — важке, власницьке, майже релігійне захоплення тим, що тепер належало йому.

Я відчула, як по щоці покотилася сльоза. Вперше за все життя хтось побачив мої крила і не захотів їх обрізати.

Дерек розвернув мене до себе. Його очі в напівтемряві кабінету змінили колір — вони стали темними, з вертикальними зіницями, що пульсували в такт моєму прискореному серцю. Тепер я бачила це чітко. Ніякий він не Птах. Птахи так не дивляться. Птахи так не пахнуть. 

— Ти моя, Альзо, — сказав він, і в цьому не було романтики. Це було проголошення прав на територію.

Він нахилився і впився в мої губи. Це не був ніжний поцілунок рятівника. Це був поцілунок Кобри — важкий, насичений контролем, що не залишав місця для дихання. Його рука міцно стиснула мою потилицю, фіксуючи голову, змушуючи мене повністю підкоритися його ритму. В цьому поцілунку була отрута і ліки одночасно.

Він не просив моєї любові. Він забирав мою волю, замінюючи її своєю.

І найстрашнішим було те, що в цю мить, стоячи босоніж на мармурі, з розправленими понівеченими крилами, я вперше не хотіла боротися. Я хотіла, щоб мене обрали. Саме такою — зламаною, брудною, неправильною Совою. Я хотіла бути його здобиччю, якщо це означало, що він спалить увесь світ, аби ніхто інший не смів доторкнутися до мого пір’я.

Дерек відсторонився лише на міліметр, продовжуючи тримати моє обличчя в своїх ладонях.

— Тобі більше не потрібен корсет, щоб тримати спину рівно, — прошепотів він. Його погляд випікав у мені нову ідентичність. — Тепер твій корсет — це я.

Я дивилася в його очі й розуміла: Іс намагався зробити з мене ідеал. Дерек зробив із мене свою. І ця приналежність була солодшою за будь-яку свободу.