Розділ 44. Вибір

Світло в камері не вимикалося вже кілька вічностей. Воно стало частиною мого мозку, білим шумом, що випалював здатність розрізняти день і ніч. Коли двері знову від'їхали вбік, я навіть не поворухнулася. Я чекала на Коректора зі скальпелем, чекала на Псів із паралізаторами. Але замість механічного скреготу почувся м’який, ледь вловимий шелест дорогої тканини. Запах озону в камері миттєво розчинився, поступившись місцем знайомому аромату сандалу, старого паперу та ледь помітної гіркоти темного шоколаду.

Іс.

Він не зайшов — він просто з’явився в цьому стерильному просторі, наче завжди був частиною цих білих стін. Він виглядав бездоганно. Його костюм не мав жодної зморшки, його обличчя випромінювало той самий спокійний, обволікаючий авторитет, який раніше був моїм єдиним орієнтиром у світі. Він дивився на мене з виразом глибокого, майже батьківського смутку, наче я була талановитою ученицею, що припустилася прикрої помилки в ідеально вибудуваному розрахунку.

Він не сів на край кушетки, не намагався торкнутися мене. Він просто стояв навпроти, тримаючи руки за спиною, і його фігура кидала першу справжню тінь на цю білу підлогу.

— Ти виглядаєш виснаженою, Альзо, — сказав він, і його голос був як оксамит, що приховує колючий дріт. — Це місце не створене для тебе. Воно створене для тих, хто не має цінності. А ти… ти все ще залишаєшся моїм найдорожчим активом. Навіть зараз.

Я мовчала. Мої губи пересохли, а язик здавався заважким для слів. Я дивилася на його ідеально начищені туфлі, згадуючи мазут на своїх руках, який вони так старанно відмили перед допитом.

— Давай поговоримо як дорослі люди, Совушко, — він зробив крок ближче, і його голос став ще тихішим, ще інтимнішим. — Ми обидва знаємо, що Опір приречений. Те, що ви вважали силою, — лише статистична похибка в моїй системі. Я вже знаю розташування трьох їхніх пунктів зв’язку. Питання лише в часі. Але головна база, те місце, де ви ховаєте технічні архіви… воно поки що закрите для моїх алгоритмів.

Він зробив паузу, даючи мені можливість усвідомити почуте. Він не катував мене. Він пропонував угоду. Розумну. Логічну. Юридично бездоганну за своєю суттю.

— Ось моє рішення, — Іс нахилився до мене, і я відчула тепло його дихання. — Ти даєш мені координати головного вузла. Ти називаєш імена тих, хто забезпечував вашу логістику. Один файл, Альзо. Одна передача даних.

— І що натомість? — мій голос був ледь чутним хрипом.

— Натомість… все повернеться, — він розвів руками, наче охоплюючи весь світ. — Жодної корекції. Твої крила залишаться недоторканими. Більше того, я особисто анулюю вироки для твоїх батьків. Мона отримає кращий догляд, Фред повернеться до своєї посади. Ми назвемо твою відсутність «глибоким впровадженням під прикриттям». Ти повернешся в пентхаус. Ми забудемо про цей мазут, про цей підвал, про цей безглуздий бунт. Ти знову будеш правою рукою Тигра.

Пропозиція звучала неймовірно розумно. Вона була такою привабливою, що на мить мені здалося, ніби я знову відчула шовк сукні на своїй шкірі. Життя. Ціле тіло. Безпека батьків. Все, за що я боролася, він пропонував мені на срібному таці. Ціна здавалася мізерною порівняно з тим, що я могла втратити. Зрадити Опір? Вони й так приречені, як він каже. Зрадити Дерека? Він солдат, він знав, на що йде.

Я закрила очі. І в цій темряві, яку він не міг контролювати, раптом почали спливати образи. Дитина-бджола, яка тримала мене за палець у темному підвалі, вірячи, що я — її порятунок. Бруно, який ділив зі мною останній шматок шоколаду своїми величезними, чесними руками. Світло сонячного променя, що танцювало в порошинах ангара. І Дерек… Дерек, який не торкався мене, щоб дати мені право на власне тіло. Дерек, який сказав: «Будь собою».

Якщо я погоджуся, я справді збережу свої крила. Але я ніколи більше не зможу ними літати. Бо вони будуть частиною його колекції, мертвою прикрасою в його золотій клітці. Я буду «ідеальною Альзою», але всередині мене залишиться лише попіл.

Іс чекав. Він не підганяв мене. Він знав, як працює мій мозок, він знав, що я зараз прораховую варіанти. Він вірив, що логіка виживання завжди перемагає логіку честі.

— Ну що, Совушко? Один кивок — і я виводжу тебе звідси прямо зараз.

Я відкрила очі й подивилася прямо в його золотисті, хижі зіниці. У них не було ненависті. Було лише безмежне бажання володіти.

Я відчула, як усередині мене закипає щось важке і темне. Це не був пафосний героїзм. Це була огида. Огида до цієї чистоти, до цієї розумності, до цієї «турботи», яка насправді була повільним удушенням.

Я не відповіла. Я просто мовчала.

Це не було мовчання гордого воїна перед катом. Це було мовчання людини, яка більше не має про що говорити зі своєю смертю. Кожне моє слово зараз було б дарунком для нього, кожна емоція — доказом того, що він ще має наді мною владу.

— Альзо? — у його голосі вперше прозвучала ледь помітна нотка роздратування. — Ти ж розумієш, що альтернатива — це стіл Коректора? Це не просто біль, це повна анігіляція твого «я». Ти станеш овочем у формі жінки. Навіщо тобі це?

Я продовжувала мовчати. Я дивилася на білу стіну, концентруючись на ритмі власного дихання. «Я тут. Я справжня. Я брудна», — повторювала я про себе, як мантру.

Іс повільно випрямився. Його обличчя почало змінюватися, маска ніжності сповзала, оголюючи холодний, залізний каркас його справжньої суті. Він зрозумів. Вперше в житті його алгоритм не спрацював. Він не зміг купити те, що я раніше віддавала йому задарма.

— Ти зробила свій вибір, — сказав він, і його голос став тихим, наче шелест змії в траві. — Ти вибрала бруд. Ти вибрала падіння. Що ж, ти його отримаєш. Але не думай, що це буде швидкий фінал. Ми почнемо з твого «Арматури». Ти побачиш його корекцію в прямому ефірі. А потім ми прийдемо за твоїми батьками.

Він розвернувся і пішов до дверей. Його кроки більше не були м'якими — вони карбували кожен міліметр підлоги.