Розділ 43. Тюрма

«Крижана вода» не була звичайною в’язницею. Тут не пахло пліснявою, нечистотами чи розпадом, як у закинутих колекторах Сектора «Зеро». Тут пахло озоном, концентрованим хлором і абсолютним, хірургічно чистим відчаєм. Стерильна камера зустріла мене сліпучою, агресивною білизною стін, від якої миттєво почало різати в очах, змушуючи сльози котитися по щоках, змиваючи останні сліди мазуту та кіптяви — моїх почесних знаків свободи.

Тут не було тіней. Взагалі. Світло, позбавлене будь-якого спектрального тепла, лилося звідусіль: воно було вмонтоване прямо в матові, безшовні панелі стелі, стін і навіть підлоги. Воно випалювало саму можливість сховатися, заплющити очі чи просто зникнути в кутку. Воно перетворювало мій простір на нескінченну операційну залу, де моє тіло було виставлене на огляд десяткам прихованих об’єктивів, що фіксували кожен мікрорух моїх зіниць, кожен здриг м’язів, кожну краплю поту.

Я була об’єктом. Більше не Альзою Мейтленд, не провідним юристом Ради, навіть не небезпечною зрадницею. Я була біологічним зразком №704, який тимчасово зберігався в ідеально стерильному контейнері до моменту його остаточної переробки.

Металева кушетка, вмонтована прямо в підлогу, здавалася висіченою з одного шматка льоду. Кожного разу, коли я намагалася присісти на неї, холод прошивав мій хребет, наче електричний розряд, нагадуючи про те, що моє тіло більше не належить мені. Кожен мій вдих був на обліку. Кожен удар серця — статистикою на моніторах у сусідньому блоці.

Тиша в «Крижаній воді» була настільки щільною, що з часом вона почала набувати фізичної форми. Це був не просто брак звуку — це був вакуум, який висмоктував надію. Я чула пульсацію крові у власних скронях, чула, як працюють мої легені, і цей звук здавався мені нестерпно гучним у цьому стерильному ніщо. Жодних кроків у коридорі, жодного брязкання ключів, жодного голосу іншої людини. Тільки рівномірне, ледь чутне гудіння системи вентиляції, яка невпинно замінювала моє живе повітря на цей озонований сурогат.

Двері відчинилися без жодного звуку — просто частина стіни від’їхала вбік, відкриваючи прохід у такий самий білий коридор. Увійшов не Іс. Увійшов «Коректор» — постать у сліпучо-білому халаті, чиє обличчя було повністю приховане за бездоганно гладкою маскою-респіратором з дзеркальним склом. Я не бачила його очей, лише власне виснажене, перелякане віддзеркалення. Його рухи були вивіреними, автоматичними, позбавленими будь-якої людської органіки.

— Об’єкт 704-Сова, — промовив він. Голос був синтезованим, позбавленим будь-яких інтонацій чи емоційного забарвлення. — Процедура підготовки до повної корекції призначена на наступний цикл. Початок біометричного картування.

Я інстинктивно стиснула кулаки, ховаючи долоні. Мазут, що глибоко забився під мої нігті під час роботи з Дереком, тепер здавався мені найдорожчим скарбом у світі. Це був шматок «Зеро», який я принесла з собою в це біле пекло. Моя остання барикада.

— Я не дам згоди на процедуру, — мій голос прозвучав хрипко, наче я ковтнула битого скла. — Я знаю свої права... навіть як в'язня.

Коректор навіть не нахилив голови. Він підійшов ближче, тримаючи в руках тонкий планшет, на якому в реальному часі пульсувала тривимірна схема моєї нервової системи та генної структури. Блакитні лінії перепліталися, позначаючи мої сильні сторони та мої «дефекти».

— Права — це концепція, яка не застосовується до бракованих деталей, Альзо Мейтленд. Згода — це атавізм епохи хаосу. Система не запитує дозволу на ремонт. Ми просто видалимо те, що заважає гармонії.

Він підійшов майже впритул. Я відчула запах спирту та сухого пластику. — Ваші крила... ваше пір’я. Це генетична помилка, яка дала вашому роду ілюзію переваги. Саме вона породила вашу гординю і вашу зраду. Ми відріжемо сухожилля вздовж хребта. Ми введемо вірусний інгібітор, який видалить ген польоту з вашої пам’яті клітин. Ми переробимо вас у функціональну одиницю нижчого рівня. Ви будете ходити по землі, повільно і важко, як і ваші батьки-ссавці. Це... логічне завершення вашої еволюції.

Я відчула, як холод кушетки перейшов у мої нутрощі. «Відріжемо». «Видалимо». «Переробимо». Вони говорили про мою сутність, про те, ким я була з народження, так, наче зчищали нагар із заіржавілої труби. Вони хотіли не просто покарати мене — вони хотіли стерти саму можливість того, що я колись була вільною Совою.

Раптом стіна напроти мене перетворилася на величезний екран. Там не було сцен катувань. Рада була занадто вишуканою для примітивного болю. Там була демонстрація «успіху». Я побачила жінку-савку, колись, мабуть, прекрасну Савку-оленя. Тепер її очі були порожніми, затягнутими каламутною плівкою байдужості. Вона пересувалася по кімнаті важко, клишоного, її ноги з підрізаними сухожиллями здригалися при кожному кроці. Вона більше не нагадувала граціозну істоту; вона була біологічною машиною, що виконувала прості команди.

Потім звук змінився. Я почула крик. Один-єдиний, довгий, низький крик, що долинав звідкись із глибин нижніх рівнів, крізь систему вентиляції. Я впізнала цей голос. Це був Бруно. Його могутній рев Буйвола, який раніше міг зупинити патруль, тепер захлинувся сухим звуком електричного розряду. Крик обірвався вологим, хрипким сопінням людини, якій щойно випалили волю.

— Ваш напарник, об’єкт «Арматура», — спокійно продовжував Коректор, гортаючи дані на планшеті, — зараз проходить стадію сенсорної депривації в блоці нуль. Він міцний, це факт. Але метал піддається втомі, Альзо. Людина — тим паче. Ми вивчаємо межі його больового порогу, щоб оптимізувати процедуру для вас.

Мене не били прикладами. Мене не катували струмом. Але цей психологічний прес був набагато страшнішим. Кожна секунда в цій камері висмоктувала з мене повітря. Мені хотілося закричати, розбити кулаки об ці гладкі, білі стіни, побачити хоч одну пляму власної крові, аби тільки перервати цю стерильну, бездоганну тишу.

Я вперше в житті відчула справжній, тваринний жах. Це не був страх смерті — в «Зеро» ми звикли до думки про швидку смерть. Я боялася стати такою, як та жінка на екрані. Боялася, що вони випалять із мого мозку пам’ять про Дерека, про теплий смак шоколаду в холодному підвалі, про запах дощу на даху хлібозаводу. Вони хотіли залишити моє тіло живим як нагадування іншим, але вбити Альзу всередині нього.