Розділ 39. Мрія

У «Зеро» мрії не ростуть — вони виживають, як лишайники на бетоні, живлячись лише випадковою вологою та пилом. Тут небезпечно думати про «після». Тут небезпечно навіть вимовляти вголос слова, що починаються на «а якщо…», бо в цьому стерильному світі іржавих труб надія — це токсичний газ, який розслабляє м’язи і робить тебе вразливим для першого ж удару Варанів.

Ми сиділи на даху закинутого хлібозаводу, який був нашою крайньою точкою спостереження. Нічне місто розстилалося внизу, наче величезна електрична плата, по якій пульсував неон. Звідси, з висоти, «Зеро» здавалося лише тріщиною в фундаменті величних хмарочосів Ради. Вітер був колючим, він приносив запах дощу та далекої гару, і я звично куталася в шинель, відчуваючи, як холод намагається витіснити залишки тепла після тієї ночі в технічному відсіку.

Дерек дивився в бінокль, його профіль був нерухомим, наче висіченим із граніту. Він не був людиною довгих розмов. Але сьогодні тиша навколо нас була не напруженою, а дивно прозорою.

— Дереку, — покликала я тихо, майже пошепки, наче боялася, що звук мого голосу приверне увагу патрульних дронів. — Ти колись думав… просто піти?

Він не відповів одразу. Лише повільно опустив бінокль і подивився на далеку лінію горизонту, де місто нарешті закінчувалося, переходячи в чорну порожнечу Диких земель.

— Куди, Мейтленд? У грязюку? В пустелю? У світі Рептилій немає «інде». Є тільки «тут» або «ніде».

— Ні, я не про це. Я про те, щоб зникнути. По-справжньому. Змінити імена, обличчя… Жити там, де ніхто не знає про логістику Ради, про Савців і Тигрів. Десь, де ранок пахне травою, а не горілою пластмасою.

Я говорила уривками, ловлячи слова, як розсипані намистини. Це було дивно — вимовляти це вголос. В пентхаусі Іса мрії були запланованими акціями: подорож на острови, купівля нової нерухомості, інвестиції в майбутнє. Там мрія була пунктом у списку справ. Тут вона була самогубством.

— Тобі це не личить, Совушко, — сказав він, і хоча він використав це ненависне прізвисько, в його голосі не було знущання. Тільки гірке знання. — Ти створена для боротьби. Ти — юридичний вірус, який нарешті знайшов свою систему для руйнування. Навіщо тобі трава? Ти не знатимеш, що з нею робити.

— Я б навчилася, — я обхопила себе руками, відчуваючи, як серце калатає об ребра. — Можна було б піти далі за Дикі землі. Кажуть, на півночі є вільні поселення, де люди живуть без чипів. Можна жити без усього цього… без вічного очікування кроків у коридорі. Без корсета в душі.

Я закрила очі і на мить дозволила собі побачити це: малий будинок з дерев'яними стінами, сонце, що гріє шкіру, і жодного Іса на тисячі кілометрів навколо. Жодних звітів, жодних виборів між життям батька і власною честю. Просто… бути.

Дерек мовчав занадто довго. Він не підтримав мою думку, не сказав «давай спробуємо». Він не був тим, хто будує повітряні замки. Але він і не зупинив мене. Він дозволив цьому образу зависнути між нами на кілька секунд, даючи йому право на існування.

— Жити без цього — це як навчитися дихати у вакуумі, Альзо, — нарешті промовив він. Голос його був тихим, позбавленим звичної жорсткості. — Ми занадто просякли цим мазутом. Навіть якщо ми змиємо його зі шкіри, він залишиться в крові. Кожен раз, коли ти чутимеш шурхіт листя, ти шукатимеш там об’єктив камери.

Він повернувся до мене. У напівтемряві його очі не здавалися такими холодними. У них промайнуло щось… схоже на втому. Таку давню і глибоку, що від неї не допоможе жоден сон.

— Але якщо ти дійсно цього хочеш… — він зробив коротку паузу, і я затамувала подих. — Тоді нам треба дожити до завтра. Бо мертві не бачать трави.

Це був перший раз, коли я дозволила собі хотіти не перемоги, не помсти, не виживання, а просто життя. Справжнього, нудного, позбавленого драми життя. Це було небезпечніше за будь-який вірус. Бо тепер у мене з’явилося те, що можна було втратити. Не активи, не патенти — а цю крихку картинку в голові, де ми з Дереком просто стоїмо під справжнім дощем і нам не треба нікуди бігти.

Він знову підняв бінокль, повертаючись у свою броню. 

— Дві хвилини — і спускаємося. Зміна патруля через десять хвилин. Не розслабляйся, Мейтленд. Мрії — це розкіш, яку ми поки що крадемо в Іса.

Я кивнула, вбираючи в себе цей холодний вітер. Дивно, але думка про втечу не зробила мене слабшою. Навпаки, вона дала мені точку опори. Тепер я знала, за що б’юся. Не проти нього — а за нас.

Я піймала себе на думці, яка налякала мене сильніше за перспективу корекції. «Я хочу залишитися». Не в Опорі. Не в «Зеро». А поруч із цією людиною-арматурою, яка не обіцяє мені сонця, але ділить зі мною темряву. Поруч із ним бруд був чистішим за кришталь пентхауса, а небезпека — солодшою за спокій у золотій клітці.

— Ходімо, — сказала я, підводячись. Мої рухи знову стали чіткими, професійними. Назад дороги не було. Але вперше в житті я дивилася вперед не з жахом, а з холодною, розважливою цікавістю мисливця, який побачив свою справжню мету.

Ми почали спуск по іржавих пожежних сходах. Кожен крок віддавався металевим дзвоном. Десь внизу завив вовк-патруль, нагадуючи, де ми. Але в моїй голові все ще пахло дощем і північною травою.

Я хотіла цього. Я хотіла залишитися живою. Я хотіла бути вільною разом із ним.

— Дереку? 

— Що? 

— А якщо ми все-таки доживемо?

Він не обернувся, але я почула, як він хмикнув у темряву — майже по-людськи. 

— Тоді тобі доведеться вчити мене назвам квітів. А це, Мейтленд, буде набагато складніше за підрив вежі Ради.

Я посміхнулася. Вперше по-справжньому, всім обличчям. Бій тривав, але всередині мене щось нарешті перестало бути зламаним.