Розділ 34. Рада (оновлена)

Зал Ради був занадто тихим. Не через відсутність звуків — навпаки, тут завжди щось шурхотіло, пересувалося в тінях, дихало крізь луску та дорогий парфум. Але ця тиша була іншою. Вона була в'язкою, як кров, що повільно холоне. Вона не дозволяла легеням розправитися, стискаючи грудну клітку сильніше за будь-який корсет.

Я стояла в центрі цього скляного купола. Одна. Іс був поруч — трохи позаду, трохи збоку. Він не був моєю підтримкою. Він був моїм конвоїром, тінню, що обчислювала кожен мій міліметровий рух.

— Альза Мона Мейтленд, — голос Старійшини прорізав простір, як лезо скальпеля. — Вам уже повідомлено про звинувачення щодо вашої матері, Мони Мейтленд.

— Так, — відповіла я. Жодної паузи. Жодного тремтіння в голосі, хоча всередині я відчувала, як перебиті коліна батька та підрізані сухожилля матері відгукуються болем у моїх власних ногах.

— Ви визнаєте факт порушення?

Я відчула, як десятки поглядів вп’ялися в мене. Рептилії чекали на мій крах. Ссавці дивилися з хижим, обережним інтересом — як на поранену самицю, що ось-ось впаде.

— Я визнаю, що вона навчала дітей-комах, — я підняла підборіддя.

Ледь помітний шелест пройшов залом. Це не було схваленням. Це була фіксація. Вони заносили моє визнання в протокол своєї пам'яті.

— Це є прямим порушенням порядку, — холодно продовжував Старійшина. — За це передбачена процедура корекції для Савок. Ви знаєте регламент.

Слово «корекція» зависло в повітрі, наче запах заліза в операційній. Я уявила свою матір, тендітну Олень-Савку, яка більше не зможе навіть підняти голову, щоб вдихнути вітер.

— Я знаю, — я зробила крок вперед. Невеликий, але цього вистачило, щоб змінити напругу в залі. — Я прошу переглянути рішення.

Тиша стала такою густою, що її можна було різати ножем. Я щойно зробила те, чого в світі Ссавців не роблять ніколи. Я попросила. Без юридичного обґрунтування. Без угоди. Просто — попросила.

Один із членів Ради, чия шкіра нагадувала старий пергамент, нахилився вперед. — Ви… просите? — у його голосі був лише крижаний інтерес дослідника.

Я не відвела погляд. — Так. Я звертаюся до Іса. Я знаю, що це в його повноваженнях — скасувати процедуру.

Це був прямий хід. Без обхідних маневрів, якими він мене вчив. Я підставила йому свою шию, але мої очі горіли вогнем, якого він ще не бачив.

Іс повільно зробив крок вперед. Тепер він стояв поруч зі мною. На одному рівні. Його присутність відчувалася як різкий спад тиску перед бурею.

— Ти звертаєшся до мене? — тихо запитав він. Це було запитання господаря до дресированої тварини, яка раптом заговорила людською мовою.

— Так, Ісе.

Він дивився мені в очі. Довго. Наче намагався промацати дно моєї душі та знайти там залишки того алгоритму, який він у мене вкладав. — Це вперше, Альзо, — промовив він майже пошепки.

Потім він повернувся до Ради. Його обличчя вмить стало офіційним, застиглим, як гіпсова маска. Голос пролунав холодно і остаточно: — Рішення вже винесено. Протокол 12-Зеро не передбачає амністії за ідеологічний саботаж.

Я зробила ще один крок, порушуючи всю ієрархію залу. — Ти можеш його змінити. Твоє слово вище за протокол.

Зал ахнув. Це було порушення дистанції. Порушення всього, на чому трималася наша «юридична ідилія». Іс повільно повернув голову до мене. Його погляд став жорстким, як граніт.

— Можу, — вимовив він. Пауза. — Але не буду.

Ті самі слова, які він говорив мені в пентхаусі. Але тепер — перед усіма. Перед Варанами, які смакували мою поразку. Я відчула, як усередині мене щось остаточно застигло, перетворюючись на сталь.

— Чому? — моє питання пролунало тихо, але в цій тиші воно було гучнішим за вибух.

— Я не рятую тих, хто шкодить системі, — він карбував кожне слово. — Вона — Савка, що сіяла хаос у голови комах. Вона створювала ризик.

— Вона вчила дітей читати!

— Вона руйнувала порядок, Альзо.

Кожна фраза була як удар обухом. Але я більше не відчувала болю. Тільки порожнечу. Останню спробу я зробила вже не як гравець, а як Буйвіл, що йде на таран, навіть знаючи, що попереду стіна.

— Якщо я віддам усе, Ісе? Активи Фреда. Землі. Контрольні пакети пасовищ. Усе, що ти так старанно намагався в мене виманити. Ти відпустиш її?

У залі стало так порожньо, наче всі присутні раптово припинили дихати. Іс дивився на мене занадто довго. І вперше… в його очах не було навіть тіні тієї імітованої емоції, яку він називав ніжністю.

— Ні.

Це було тихо. Але сильніше за крик Буйвола перед смертю.

Я відчула, як усередині мене щось не розбилося — ні, навпаки, воно сформувалося в ідеальну, гостру грань. Я кивнула. Повільно. Так кивають, коли підписують смертний вирок.

— Я зрозуміла.

Я більше не дивилася на нього. Більше не дивилася на Старійшин. Я просто розвернулася. Мої підбори гучно відбивали кожен крок по мармуру.

— Альза, — його голос наздогнав мене біля самого виходу.

Я зупинилася. Але не обернулася. Я не хотіла бачити його досконале, мертве обличчя.

— Ти ж розумієш, що це нічого не змінить? — сказав він, і в його голосі почулася ледь помітна тривога хижака, який зрозумів, що здобич вийшла за межі його нюху. — Ти просто стаєш занадто емоційною. Це дефект, Альзо.

Я поклала руку на важку ручку дверей. Вперше за весь вечір я дозволила собі посмішку — тонку, як лезо бритви.

— Ні, Ісе. Я просто перестала бути сліпою.

Я відчинила двері. Вони зачинилися за мною без жодного звуку. А в залі залишилася тільки густа, отруйна тиша. І погляди Варанів, які вже не бачили в мені зручний інструмент. Тепер вони бачили в мені проблему. Найстрашнішу проблему, яку тільки можна уявити: птаха, якому більше нічого втрачати.