Розділ 34. Прохання

У залі Ради панував контрольований шум. Дзвін кришталю, шелест важких суконь Рептилій та приглушений сміх Варанів зливалися в єдиний гул успіху. Іс стояв біля високого вікна, що виходило на Сектор «Зеро», який з цієї висоти здавався просто темною плямою на мапі. Він тримав келих шампанського так, наче тримав весь світ за горло.

Я підійшла до нього безшумно. Синя сукня більше не тиснула — вона стала моїм бронежилетом.

— Ісе, — тихо покликала я.

Він не обернувся, але я побачила, як його плечі ледь розслабилися. Він насолоджувався цим моментом. Він чекав, що я прийду.

— Ти виглядаєш розкішно, Совушко. Це світло тобі личить, — промовив він, розглядаючи моє відображення у склі. — Ти підготувала документи?

— Підготувала. Папери про передачу патентів батька в мене. Я підпишу їх у прес-зоні через десять хвилин.

Я зробила крок ближче, так, щоб відчувати запах його впевненості. 

— Але в мене є прохання. Вперше, Ісе. Не юридична вимога, не апеляція. Прохання.

Він повільно повернувся. В його очах зблиснула іскра цікавості — він виграв. Він змусив мене просити. 

— Я слухаю.

— Відпусти маму зараз. Не в Дикі Землі, не в заслання. Просто... дозволь їй залишитися вдома. Вона змучилася. Ти вже переміг, Ісе. Тобі не потрібно доламувати те, що вже розсипалося. Дозволь їй померти у своєму ліжку, а не в бруді.

Пауза була такою довгою, що я почала чути удари власного серця. Іс дивився на мене, і в його погляді не було ні жалю, ні навіть зневаги. Там була порожнеча ідеально вибудуваного алгоритму.

— Ти так нічого і не зрозуміла, Альзо, — промовив він так тихо, що звук ледь долітав до мене крізь шум зали. Його голос був холодним, як рідкий азот. — Ти все ще мислиш категоріями «милосердя» та «вдома».

Він поставив келих на підвіконня і зробив крок до мене, вриваючись у мій особистий простір. 

— Система не знає жалю. Вона знає лише баланс. Мона Мейтленд вчила Скарабеїв, що вони можуть бути чимось більшим, ніж гвинтиками. Вона впорскувала отруту в фундамент нашого порядку. Ти просиш мене врятувати ту, хто шкодить моїй системі?

— Вона моя мати, Ісе.

— Вона — збій у коді, — відрізав він. Його очі звузилися, ставши схожими на дві жовті монети. — Я не рятую тих, хто шкодить системі. Я їх видаляю. Заслання — це максимум, що я можу дати тобі як премію за твою лояльність. Якщо ти почнеш торгуватися зараз, ти втратиш і батька.

Я дивилася на нього і вперше бачила не чоловіка, не вчителя, не Тигра. Я бачила машину. Ідеальну, красиву, але мертву. В ньому не залишилося нічого, до чого можна було б звернутися. Жодного відсотка людяності, який можна було б використати для переговорів.

— Я зрозуміла тебе, — сказала я.

Мій голос не здригнувся. В цю мить я остаточно зрозуміла його логіку. Для нього світ — це таблиця, де я — прикраса, а мої батьки — зайві змінні, які треба стерти, щоб рівняння зійшлося.

— Ось і добре, — він знову усміхнувся своєю «ніжною» посмішкою і погладив мене по щоці. — Підпиши документи, Альзо. Будь розумницею. І ми зможемо насолодитися цим вечором до кінця.

Він розвернувся і пішов до старійшин Ради, сяючи своєю бездоганністю.

Я залишилася стояти біля вікна. Моя рука в кишені сукні міцно стиснула чип. Я просила. Я дала йому шанс залишитися людиною. Він вибрав систему.

Тепер я теж вибираю систему. Тільки мою систему. Ту, що починається з повного обнулення.

Я подивилася на натовп Рептилій. Вони сміялися, не знаючи, що через кілька хвилин світло в цій залі згасне назавжди.

— Ти правий, Ісе, — прошепотіла я в порожнечу. — Система не знає жалю.

Я розправила плечі, відчуваючи, як чип холодить долоню. Мій вибір був зроблений. Настав час підписати папери. І спалити цей світ дотла.