Розділ 30. Точка

Я знову повернулася в «Зеро». Цього разу я не ховалася від запахів і не здригалася від бруду, наче від удару. Мої дорогі туфлі, залишені в машині за три квартали до кордону, були лише пам’яттю про інше, штучне життя. Тепер мої підошви відчували справжню текстуру реальності: розкришений бетон, гостре каміння, в’язку гниль підворіть та іржавий пил, що вкривав тут усе рівним шаром. Я йшла впевнено, майже ритмічно. Перший шок від побаченого минулого разу випарувався, залишивши після себе лише холодну, прозору лють, яка не затуманювала зір, а навпаки — робила кожну деталь навколо надто чіткою.

Бараки стояли в ряд, наче старі, побиті карієсом зуби в щелепі велетня, що помирає. Повітря тут не рухалося, воно стояло важким монолітом, просоченим запахом дешевого мазуту та відчаю. У вузькому провулку між третім і четвертим секторами, куди майже не потрапляло світло від тьмяних ліхтарів, я зупинилася. Там, на шматку обірваного брудного брезенту, що колись, мабуть, був частиною вантажного тенту, сиділа дівчинка.

Це була маленька бджілка. Її крильця, які в її віці мали б бути напівпрозорими та міцними, виглядали жахливо. Вони були недорозвиненими, зморщеними, схожими на шматки пожовклого, перепаленого сонцем паперу. Вони не могли тріпотіти — вони просто висіли мертвою вагою, завдаючи болю кожним рухом. Генетичний дефект. Прямий наслідок «чистої» вакцинації її батьків — черговий експеримент Вищих, замаскований під турботу про здоров’я робочих.

Дівчинка важко дихала. Кожен вдих супроводжувався сухим хрипом, що віддавався в моїй власній спині. Її грудна клітка, обтягнута лише тонкою шкірою, ходила ходором, наче всередині бився в пастці знесилений птах. Вона була такою слабкою, що навіть не підняла голови, коли моя тінь впала на її обличчя. Вона просто існувала в цій точці простору, чекаючи, поки система остаточно її викреслить.

— Пити... — прошепотіла вона так тихо, що звук ледь розрізнився за гулом вентиляційних шахт.

Мій шлунок стиснувся від такого болісного дежавю, що на мить світ поплив перед очима. Двадцять років тому чи цілу вічність? Я бачила себе. Ту саму маленьку Альзу, яка в ніч після уколу металася в гарячці на білих простирадлах, відчуваючи, як пір’я рве шкіру, вириваючись назовні. Але в мене був тато, який підхоплював мене на руки. В мене була мама, яка холодною водою змочувала мій лоб. У цієї дитини був лише брудний брезент, стіна з цвіллю та всюдисущий запах хлорки, яким тут намагалися замаскувати запах смерті.

Я повільно опустилася на коліна прямо в пил. Мені було байдуже до того, як сіра грязюка в’їдається в дорогу тканину моїх штанів, як вона плямить мій образ «ідеальної жінки». Я була тут, у самому серці брехні, яку допомагала будувати.

Я дістала з сумки пляшку води та невеликий пакунок із антибіотиками та стимуляторами. Ці ліки я викрала з особистої аптечки Іса — тієї, що була захована в його кабінеті за фальш-панеллю. Це були «ексклюзивні» препарати для Вищих, виготовлені на крові таких, як ця дівчинка. Кожна капсула коштувала стільки, скільки весь цей барак разом із мешканцями.

Я обережно просунула руку під її потилицю, піднімаючи голову дитини. Вона була майже неваговою, наче складалася з сухого листя та крихких надій. 

— Пий, маленька. Повільно. Дуже повільно.

Вона зробила кілька судомних ковтків. Вода стікала по її підборіддю, залишаючи чисті доріжки на вкритому пилом обличчі. І в цей момент у її очах — величезних, чорних, які здавалися занадто великими для такого маленького тіла — на мить промайнуло життя. Вона не дякувала. У «Зеро» немає мови для вдячності, тут є тільки мова виживання. Вона просто вчепилася своїми тонкими, схожими на лапки пальцями в мою руку. Її хватка була несподівано міцною, відчайдушною. Це було сильніше за будь-який юридичний договір, за будь-яку присягу, яку я коли-небудь чула.

Я дала їй шматок протеїнового батончика — того самого, який Іс брав на полювання, — і поклала ліки в її маленьку долоню, міцно стиснувши пальці. 

— Це треба випити зараз. А це — сховай. Нікому не показуй.

Це було дрібно. Я розуміла це кожною клітиною свого мозку. Це було майже ніщо в масштабах цього гігантського м’ясорубки. Одна врятована дитина на тисячу приречених, чиї імена я завтра викреслю зі списків активів. Один ковток чистої води в океані отрути.

Але саме в цю мить, коли я відчувала холод її шкіри, щось у мені остаточно клацнуло. Це був звук ключа, який повернувся в замку, що іржавів роками.

Я зрозуміла найважливішу річ: моя гра з Ісом — це не про велику справедливість. Це не про ідеологію чи порятунок світу. Я не месія, не героїня антиутопії і не рятівниця пригнічених. Я просто жінка, яка більше не може дихати в оранжереї, знаючи, що кожна квітка там підживлюється кров’ю оцих малих бджілок. Я — та, хто більше не хоче бути частиною машини, навіть якщо ця машина обіцяє мені золоте крісло.

Я підвелася, обтрушуючи коліна лише для того, щоб не викликати підозр у водіїв таксі. Дівчинка дивилася мені вслід, повільно жуючи батончик, і в її немигаючому погляді я бачила своє істинне відображення. Більше не помічниця. Більше не зручна коханка.

«Я не зупинюсь», — промовила я про себе. Це не було пафосною обіцянкою чи криком у порожнечу. Це був сухий факт. Такий самий невідворотний, як гравітація, як схід сонця, як розпад радіоактивних ізотопів у повітрі цього сектора.

Я зупинилася біля виходу з провулка і подивилася на свої руки. Вони були брудними. Під нігтями — жирний сірий пил Сектора, на долонях — чіткі відбитки маленьких, липких пальців дівчинки. Я не витерла їх. Навпаки, я сильніше стиснула кулаки, втираючи цей бруд у власну шкіру, приймаючи його як своє справжнє татуювання.

Більше не було сумніву. Більше не було нічних роздумів про те, чи маю я право руйнувати життя Іса. Більше не було страху перед Радою. Весь мій світ, збудований на «юридичній чистоті» та шовкових простирадлах, раптом знецінився.

Цей світ — світ Тигрів, Варанів і Ссавців, що живляться Комахами — заслуговував на те, щоб згоріти дотла. А я... я була ідеально навченою, ідеально підготовленою і максимально наближеною до епіцентру, щоб піднести сірника саме тоді, коли вони найменше цього чекатимуть.