Розділ 27. Розмови в темряві

Ми сиділи в напівпідвалі закинутої котельні. Стіни тут були вкриті нальотом кіптяви, а в кутках шелестіло щось, що краще було не помічати. Єдиним джерелом світла була стара масляна лампа. Її полум’я нервово смикалося, вихоплюючи з темряви то іржавий вентиль, то гострі вилиці Дерека. Тут не було дзеркал. Тільки бетон і ми.

Дерек сидів навпроти на перекинутому ящику, методично перевіряючи затвор пістолета. Метал клацав у тиші, наче зуби хижака. 

— Ти бачила їх, — не запитав, а констатував він. — Дітей.

Я мовчала, розглядаючи свої ідеально чисті руки. На тлі цього підвалу вони здавалися порцеляновими протезами. 

— Я бачила замок із консервних банок, — мій голос прозвучав глухо, наче я говорила з дна колодязя. — І жінку-сову, яка померла просто на вулиці. Повз неї проходили люди. Діти бавилися поруч. Ніхто навіть не накрив її обличчя.

Дерек нарешті відклав зброю. У його очах не було співчуття чи жаху — лише та сама випалена реальність, яка ставала моїм новим домом. 

— У «Зеро» немає часу на церемонії, Альзо. Смерть тут — це просто звільнене ліжко-місце. Ми відвойовуємо хвилини. Не більше. Сьогодні вони пограли в замки, завтра їх заберуть на тести. Але сьогодні вони були живі.

— Тоді навіщо все це? — я підняла на нього очі. — Якщо результат завжди один, навіщо ти щоночі лізеш у ці тунелі? Ти ж не герой, Дереку. Я бачила твої методи. Ти жорсткий.

Він хмикнув, і цей звук був схожий на хрускіт сухого гілля під ногами. 

— Герої вмирають першими, бо вони вірять у фінали. У красиві перемоги. А я просто не брешу собі. І цього вистачає. Я щур у фундаменті. Але щури рано чи пізно загризають тигрів, якщо вміють чекати.

Я дивилася на його руки — вкриті мозолями, з брудом під нігтями, який не вимивався роками. Іс продавав мені солодкі ілюзії про «дитину-тигра», загортаючи мою стерилізацію в шовк. А цей чоловік пропонував лише гірку правду, в якій не було місця для зради — йому просто не було куди відступати. У нас не було спільних ідеалів, але у нас був спільний ворог.

— Іс сказав, що я — його найкращий проект, — прошепотіла я, відчуваючи, як корсет знову тисне на ребра, хоча я була без нього. — Що він випалив у мені все зайве. Все «пташине».

— Він помилився, — Дерек на мить накрив мою долоню своєю. Шкіра була грубою, як наждак, холодною і шорсткою. — Він навчив тебе бути хижаком, але забув, що хижаки не люблять кліток. Навіть якщо вони з броньованого скла.

Я не відсмикнула руку. В цій темряві, серед запаху сирості та заліза, ми були просто двома істотами, які намагалися не зникнути. Порожнеча всередині мене, та сама, яку я так ретельно плекала в офісі, раптом стала гострою.

— Що далі? — запитала я. 

— Завтра прийом у Раді. Іс буде хизуватися своєю «ідеальною Совою». Він розслабиться. Буде пити, сміятися, приймати вітання. А ти зробиш так, щоб він захлинувся власною впевненістю. Тобі потрібно отримати доступ до його терміналу на прийомі. Готова?

Я подивилася на свої руки. Мені більше не потрібно було світло, щоб бачити шлях. Тільки ціль. 

— Готова.

Я повернулася в пентхаус під ранок, коли небо над містом стало кольору розведеного молока. Іс спав, розкинувшись на величезному ліжку, як задоволений звір після вдалого полювання.

Я роздяглася в темряві, кинувши робочий одяг у таємну нішу. Коли я лягла поруч, він мимоволі притягнув мене до себе, обіймаючи крізь сон. Його шкіра пахла дорогим парфумом, владою і безпекою, яку він мені так старанно імітував.

Я лежала нерухомо і слухала, як він дихає. Рівно. Впевнено. Без жодного сумніву. Я дивилася в скляну стелю і рахувала, скільки в мене ще є часу, перш ніж це ідеальне скло розлетиться на тисячі уламків. І чи зможу я вижити, коли вони почнуть падати.