Розділ 26. Зеро зсередини

Я думала, що знаю, що таке Сектор «Зеро». Я бачила його з вікна броньованого «бегемота» Іса, я читала про нього в сухих юридичних звітах, я перераховувала його мешканців у цифри компенсацій. Я думала, що цифри не брешуть.

Я помилялася. Цифри просто мовчать про найголовніше.

Я приїхала сюди сама, на старому таксі, яке висадило мене за два квартали до кордону. На мені був засмальцований робочий комбінезон, під який я сховала корсет, і хустка, що закривала обличчя. Я більше не була помічницею Надін. Я була тінню, що просочилася крізь іржаві ворота контрольно-пропускного пункту.

«Зеро» зустріло мене запахом гнилої капусти, дешевого табаку та страху. Тут не було стерильної тиші пентхауса. Тут повітря вібрувало від постійного, приглушеного гулу голосів, плачу дітей та скреготу металу. Воно було густим, липким, і я відчувала, як воно миттєво осідає на моїй шкірі, просочуючи одяг.

Я йшла затертими вулицями, намагаючись не привертати уваги. Довкола мене кипіло життя, яке система прирекла на повільне вимирання. Скарабеї з обпеченими панцирами тягнули важкі візки з брухтом. Метелики з обірваними крилами сиділи біля порогів своїх бараків, дивлячись у порожнечу скляними очима. Бджоли з тремтячими лапками намагалися продати хоча б щось — іржавий цвях, шматок сухого хліба, надію.

Тут не було індивідуальності. Тільки біомаса, яку система пережовувала і випльовувала.

Я побачила дітей. Вони бавилися в купі радіоактивного сміття, намагаючись збудувати замок із порожніх консервних банок. Маленька дівчинка-бджілка з одним крильцем обережно ставила банку на банку, і її очі світилися тією самою надією, яку я бачила в дзеркалі в дитинстві. Поруч хлопчик-скарабей з розтрощеним панциром намагався допомогти їй своїми маленькими, слабкими лапками.

Мій шлунок стиснувся. Це були ті самі діти, яких я «рятувала» своїми кодами доступу. Тільки тепер вони були не цифрами в логах логістики. Вони були теплими, живими істотами, які хотіли бавитися і жити. Я бачила в них Дерека, Катю, Ластівку. Я бачила в них себе.

Смерть тут була буденністю. Я побачила стару жінку-сову, яка лежала біля стіни бараку. Вона була мертвою вже кілька годин, але ніхто не звертав на неї уваги. Повз неї проходили люди, діти бавилися поруч, система продовжувала працювати. Її смерть була просто ще одним фактом, який не потребував юридичного оформлення.

Я відчула страх. Не той, який викликав Іс своєю присутністю. Це був інший страх — глибокий, тваринний, який просочував кожну клітину мого тіла. Страх перед цією безоднею, яка могла поглинути мене в будь-який момент. Страх перед цим життям, яке було таким крихким і беззахисним перед обличчям системи.

Я більше не бачила світ через папери. Я бачила його через біль, страх і надію цих людей. Я бачила його через обірвані крила Метеликів, через обпечені панцири Скарабеїв, через порожні очі старої жінки-сови. Я бачила його через маленьку дівчинку-бджілку, яка будувала замок із консервних банок.

Я була ідеальною. Я була небезпечною. Але тепер я була ще й живою. І саме ця жива Альза, яка відчувала запах гнилої капусти та страху, була готова нанести наступний удар. І цього разу він мав бути смертельним для системи, яка нищила цих людей.

Я розвернулася і пішла назад до кордону. Мої крила під комбінезоном не намагалися розправитися. Вони просто важко лежали на спині, наче чужий, непідйомний вантаж. На вулиці люди пили каву і сміялися, а я дивилася на свої замазані брудом руки і бачила синю ізоляційну стрічку. На спинах цих дітей. На панцирах Жуків. І на кожному папері, який я коли-небудь прогнала через ксерокс.