Розділ 22. Дзеркало

Я домовилася про зустріч із Дереком там, де ми зазвичай не перетиналися — на нейтральній смузі між Сектором «Зеро» та адміністративним центром. Це був старий покинутий склад, де повітря пахло пилом і забутими надіями.

Я приїхала на машині Іса. Мої рухи були точними, спина — ідеально рівною. Я не знімала піджака. Мені більше не був потрібен корсет, щоб тримати форму — тепер її тримав внутрішній холод.

Дерек чекав у тіні. Він виглядав ще більш виснаженим, ніж минулого разу. Побачивши, як я виходжу з авто, він мимоволі напружився.

— Ти змінилася, Мейтленд, — замість привітання кинув він. — Раніше ти пахла страхом. Тепер від тебе віє моргом.

Я підійшла ближче. Я не відводила очей. Я дивилася на нього так само, як учора на Скарабеїв — як на фактор, який потребує оцінки. — Світ не став добрішим, Дереку. Я просто перестала сподіватися, що він зміниться. У мене є документи, які ти просив. Дані по логістиці наступної партії «Х».

Я простягнула йому флешку. Дерек не поспішав її брати. Він вдивлявся в моє обличчя, наче намагався знайти там бодай тінь тієї дівчини, яка допомагала рятувати дітей Варана.

— Ти знаєш, що сталося на заводі Скарабеїв? — тихо запитав він. — Ти знаєш, що твій батько сьогодні оточив гуртожитки? Люди підписують боргові кабали, Альзо. Вони продають себе в рабство, бо якась сука з юридичної фірми знайшла дірку в статуті.

Я не кліпнула. — Я знаю. Це був єдиний спосіб уникнути негайної зачистки. Я дала їм час.

— Ти дала їм зашморг! — Дерек зробив крок до мене. — Ти вже не жертва, Альзо. Ти частина цього. Ти не просто імітуєш систему, ти стала її голосом. Ти бачиш себе в дзеркалі? Чи там уже порожнеча?

Його слова мали б поранити. Мали б викликати сором або лють. Але я відчувала лише легке роздратування від його емоційності. Емоції — це слабкість, яку я більше не могла собі дозволити.

— Я бачу в дзеркалі гравця, Дереку, — мій голос був рівним, як лінія горизонту. — Гравця, який знає, що таке «гра Тигра». Ти хочеш змінити світ плакатами й криками в каналізаціях. Я змінюю його печатками. Якщо тобі потрібні ці дані — бери. Якщо ні — я піду. У мене вечеря в Раді.

Дерек повільно взяв флешку. Його пальці торкнулися моїх — вони були теплими, живими, і цей дотик здався мені чимось непристойним у цьому стерильному світі.

— Ти думаєш, що ти їх обдуриш? — він подивився на мене з сумішшю жаху та жалю. — Ти думаєш, що ставши однією з них, ти зможеш їх знищити? Вони тебе вже поглинули, Совушко. Ти — ідеальне дзеркало Іса. Він дивиться на тебе і бачить свій найуспішніший злочин.

— Можливо, — я розвернулася до машини. — Але дзеркала іноді розбиваються. І їхні уламки ріжуть дуже глибоко.

Я сіла в салон і зачинила дверцята. Звук був глухим і остаточним. У дзеркало заднього виду я бачила Дерека, який стояв посеред порожнього складу — маленька, самотня фігура без крил.

Мені не було його шкода. Мені не було шкода себе. Я ввімкнула музику — холодну, механічну симфонію — і поїхала додому, готуватися до вечора. Мені треба було одягнути синю сукню. Мені треба було бути ідеальною.

Дерек бачив нову Альзу. І він мав рацію — вона йому зовсім не подобалася. Але саме ця Альза була єдиною, хто міг дожити до фіналу.