Розділ 19. Механіка розпаду

Офіс на п’ятому поверсі, де колись сиділа я, тепер здавався мені іншою планетою. Там було життя — брудне, галасливе, сповнене болю, але справжнє. Тут, на моєму новому поверсі, панувала тиша дорогих годинників.

Нова справа лежала на столі. Фабрика електроприладів «Вольт-Система». Постраждала — дівчина-ластівка, одна з найкращих паяльниць. Відповідач — головний інженер, Лис із дуже впливової родини Ссавців.

— Вона стверджує, що він «перевищив повноваження» під час нічної зміни в закритому цеху, — Надін кинула мені протокол. Її голос був напрочуд тихим. — У неї пошкоджені суглоби крил і сильний стрес.

Я проглядала сухі рядки звіту. «Фізичний тиск», «вимушене підпорядкування», «використання службового становища». Лис просто взяв те, що вважав своїм за правом сильнішого, а потім викинув її за двері цеху, наче зіпсований запобіжник.

— Клієнт хоче, щоб справу закрили за статтею «побутовий конфлікт», — я навіть не підняла голови. — Дівчина отримає компенсацію за «виробничу травму» і підпише документ про нерозголошення. Якщо відмовиться — звільнення за статтею про порушення техніки безпеки. Прізвище Лиса не має з’явитися в жодному реєстрі.

Надін підійшла впритул. Я відчувала її запах — дорогу шкіру та тривогу. 

— Альзо, ти хоч бачила її фото? Вона твоя однолітка. Їй фактично зламали життя. Ти справді збираєшся просто... виплатити їй копійки за цей жах?

Я нарешті подивилася на Надін. Мої очі, як казав Іс, стали крижаними озерами. 

— Ви самі вчили мене, що закон — це не про справедливість, а про порядок. Лис — ключова фігура на фабриці. Ластівок багато. Порядок потребує жертв.

Надін відсахнулася. Вона виглядала так, наче побачила в мені монстра, якого сама ж і вигодувала. 

— Ти стала страшною, Мейтленд. Навіть для мене.

Я закрила справу за три години. Ластівка підписала все. Вона навіть не плакала — просто дивилася в одну точку, поки я зачитувала їй пункти про нерозголошення. Її крила, перебинтовані брудними бинтами, безпорадно висіли за спиною. Я вийшла з її кімнати, відчуваючи, як під моїм власним піджаком щось остаточно вмирає.

Іс зустрів мене в кабінеті. Він підійшов, обійняв мене за талію і притягнув до себе. Його задоволення було майже відчутним фізично. 

— Ти — мій найкращий проект, Альзо. Ти стала ідеальною. Ніяких зайвих емоцій. Тільки чиста ефективність. Завтра я поїду за першим компонентом твоєї вакцини. Ти на це заслужила.

Я кивнула, притулившись до його грудей. Це було те, заради чого я все це робила. Дитина. Безпека. Чисте майбутнє.

Пізніше, коли я йшла довгим коридором до виходу, я побачила відчинені двері в кімнату для куріння. Там був Іс зі своїм другом, великим Вовком із наглядової ради. Я хотіла підійти, але зупинилася, почувши своє ім’я.

— Слухай, друже, — басив Вовк, випускаючи дим. — Ти з цією Совою носишся вже місяць. Навіть у «Вертикаль» її тягаєш. Ти що, реально закохався в цю общипану пташку?

Почувся короткий, недбалий сміх Іса. Той самий сміх, який я чула на балконі ратуші. 

— Закохався? Не сміши мене. Ти ж знаєш, я люблю рідкісні експонати. Вона була такою правильною, такою «святою»... Мені просто було цікаво, як швидко вона зламається.

— І як? 

— Геніально. Вона тепер сама нищить свій вид краще за будь-якого ката. Це просто гра, друже. Експеримент. Коли набридне — я просто поверну її в Сектор «Зеро», але вже без її ілюзій. А поки... нехай вірить у казки про тигрів. Це робить її такою слухняною.

Вони розсміялися.

Я стояла в тіні колони, вчепившись нігтями в шкіряну папку зі справою Ластівки. Повітря в коридорі раптом закінчилося. Вакцина. Дитина. Романтика. Все це було лише частиною гри хижака, якому стало нудно.

Я розвернулася і безшумно пішла назад. Мої крила під піджаком вперше за довгий час не здригнулися. Вони завмерли.

Гра тільки починалася. Але тепер я знала правила. І тепер мені не потрібна була вакцина. Мені потрібні були гостріші зуби, ніж у будь-якого тигра в цьому офісі.