Розділ 7. Коктейль «Вільне падіння»

Другий тиждень у секретаріаті перетворив моє життя на нескінченну стрічку паперу. Гуркіт копірів став моїм серцебиттям. Тут, на п’ятому поверсі, час тече інакше: він вимірюється не годинами, а пачками «Снігуроньки», які треба заправити в лотки.

Ніколь стала моїм тінню-наставником. Вона рухалася безшумно, її обрізані крила під жилеткою більше не здавалися мені жахом — вони були просто частиною робочої форми.

— Дивись сюди, Мейтленд, — вона кинула на мій стіл чергову папку. — Це звіт про спадковість по сектору «Б». Бачиш оці позначки? «Дефект виправлено».

— Що це означає? — я прогнала аркуш через сканер.

— Це означає, що у двох Ссавців народився Птах, але в реєстрі він значиться як «Ссавець із фізичною вадою». — Ніколь примружила свої очі сича. — Хтось дуже сильно хоче, щоб статистика виглядала красиво. Або хтось дуже дорого платить за те, щоб дитину не викреслили з еліти. Не питай більше. Просто копіюй.

У п’ятницю ввечері, коли офіс Рептилій нагорі вже давно спорожнів, Ніколь підійшла до мого столу і ляснула по ньому долонею.

— Досить, Альзо. Ти вже пахнеш тонером більше, ніж собою. Йдемо. Дівчата збираються в «Гнізді».

«Гніздо» виявилося підвальним баром, де неонові вивіски миготіли так само нервово, як наші копіри. Повітря було густим від диму та запаху дешевого джину. За круглим столом уже сиділи четверо дівчат — Сови та Луні в таких самих сірих блузках, як і моя.

— О, новенька Мейтленд прийшла! — вигукнула Катя, пугач із яскраво-синіми губами. — Ну що, принцесо, як воно — бути внизу?

Я замовила коктейль «Вільне падіння» — суміш чогось пекучого і занадто солодкого. Перший ковток обпік горло, але розслабив спину.

— Давайте про приємне, — Ніколь підняла свій бокал. — Хто сьогодні хвалиться?

Почалася звична гра «Чий коханець крутіший». Це був їхній спосіб вижити — примазатися до чужої сили.

— Мій — вовк із охорони, — гордо заявила Катя. — Обіцяв дістати мені перепустку на верхні яруси парку на наступні вихідні.

— Подумаєш, вовк, — хмикнула інша, струнка Лунь. — Мій — помічник заступника Надін. Ссавець, чиста кров. Купив мені ці парфуми.

Дівчата зашуміли, обговорюючи ціни та бренди. Але перемогла тиха дівчина в кутку, яка весь час мовчала.

— У мене... Рептилія, — прошепотіла вона, і за столом запала така тиша, що стало чути, як капає кран за стійкою.

— Брешеш! — Ніколь аж подалася вперед.

— Чесно. Це секрет. Він приходить раз на тиждень. Він... холодний, але дає стільки грошей, що я можу не працювати ще рік. Тільки я не йду. Тут спокійніше.

Потім розмова звернула в інший бік. Найболючіший.

— А пам’ятаєте садочок? — раптом запитала Катя. — Коли нас виводили на дах? Я завмерла з бокалом у руці.

— Нам дозволяли знімати корсети на пів години, — підхопила Ніколь. Її очі зволожилися. — Це відчуття... коли вітер вдаряє під крила. Коли ти відштовхуєшся від бетону і на секунду, всього на секунду, перестаєш відчувати свою вагу. Це було як... як бути богом.

— Я пам’ятаю небо, — прошепотіла дівчина з обрізаними крилами. — Воно було таке синє, що аж боліли очі. Тепер я бачу тільки сіру стелю секретаріату. Я б усе віддала, щоб ще раз відчути той поштовх у лопатках. Але в мене там тепер тільки шви.

Я дивилася на них і відчувала, як у мені щось ламається. Я згадувала свою ненависть до батьків, свою зневагу до Надін. Яка ж я була дурна. Я думала, що я — героїня драми, а виявилося, що я просто примхлива дитина, яку батьки до останнього тримали в коконі. У мене були крила. Цілі. Справжні. І в мене була протекція, від якої я так пафосно відмовилася.

Останній день місяця в секретаріаті був дивним. Дівчата влаштували мені «вечірку» прямо на робочому місці — з дешевим тортом і кавою з автомата.

— Це щоб ти ніколи сюди не поверталася, Альзо, — Ніколь міцно мене обійняла. — Йди нагору. Працюй у кращому місці. Будь нашою мовчазною агенткою в лігві левів.

— Дякую, Ніколь. За все.

— Пиши іноді у вайбер, — вона підморгнула. — Розкажеш, як там поживає твій смугастий Іс.

Я вийшла з будівлі з відчуттям неймовірної ваги в ногах. Мені треба було зробити дві речі.

Першим був батько. Він чекав мене вдома, як завжди, в своєму кріслі.

— Тату... — я зупинилася в дверях. — Я була неправа. Пробач мені за все, що я наговорила. Я... я зрозуміла, чому ти такий. Дякую, що не дав мені стати тінню на п’ятому поверсі. Фред Мейтленд довго мовчав. Потім просто кивнув і вказав на вечерю. Це була його найвища форма прощення.

Наступного ранку я стояла перед дверима Надін. Поправила піджак, затягнула корсет — цього разу добровільно. Я зайшла без стуку. Надін підняла очі.

— О, повернулася. Ну що, навчилася папір заправляти, лицемірне стерво?

— Навчилася, — я спокійно витримала її погляд. — І я хочу вибачитися. Ви були праві щодо всього. Моя справедливість нічого не варта, якщо я не розумію, як працює фундамент. Я готова працювати.

Надін вишкірилася.