Розділ 6. Генетичний попіл

Вдома пахло лавандовим освіжувачем — мама завжди намагалася забити ним запах старої квартири та нашої спільної втоми. Я зайшла на кухню, не знімаючи піджака. Пальці, замазані чорнилом від ксерокса, здавалися мені чужими.

Мама Мона сиділа біля вікна, перебираючи якісь квитанції. Вона не обернулася.

— Ти пізно, Альзо. Вечеря в холодильнику.

— Надін перевела мене в секретаріат, — я сіла навпроти, відчуваючи, як корсет впивається в ребра. — Сказала, що я «мале лицемірне стерво». І що моє місце біля копіра.

Мама нарешті підняла очі. У них не було дивування. Тільки та сама скляна покірність, від якої мені хотілося кричати.

— Вона права, — тихо сказала мама. — Ти лізла не у свої справи, Альзо. Ти підставила батька.

— Свої справи? Мамо, я бачила Ніколь. У неї обрізані крила. По самі суглоби. Вона сказала, що ваші родичі від вас зреклися. Що олені та буйволи Мейтлендів більше не знають нашого прізвища. Це правда?

Мама здригнулася, наче я її вдарила. Вона повільно відклала квитанції.

— Ти хочеш знати про родичів? — її голос став гострим, як бритва. — Ти хочеш знати, як твоя бабуся, «велика аристократка» з роду благородних оленів, плюнула мені в обличчя прямо на порозі їхнього маєтку?

Мені було шість. Ми приїхали до бабусі Елеонори. Я пам’ятаю величезні білі колони і запах троянд. Я бігла попереду, радісно розмахуючи руками, і мій горб під сукнею вперше не здавався мені важким.

— Не смій заводити це в мій дім, Моно! — голос бабусі пролунав із тераси, наче удар батога. Вона стояла там — висока, з ідеальними рогами, вкритими оксамитом. Вона навіть не дивилася на мене. Тільки на маму.

— Мамо, це твоя внучка... — прошепотіла мама, стискаючи мою руку так, що побіліли кісточки.

— У мене немає внучок-птахів! — Елеонора зробила крок назад, наче боялася заразитися. — Ти зрадила кров. Ти пішла проти Системи з цим своїм буйволом, і тепер ви притягли сюди цей генетичний непотріб? Геть! Якщо сусіди побачать, що в нашому роду прорізалося пір’я, ми втратимо квоти на вакцину для наступного покоління. Ви для нас померли.

Ми йшли до воріт під холодним дощем, а сусіди-Коти з сусідньої ділянки стояли біля паркану. Вони не кричали. Вони просто спостерігали за нами зі зневажливим примруженням, наче за щурами, що випадково забігли на доглянутий газон. Один із них, рудий хлищ у шовковому халаті, демонстративно дістав хустинку і прикрив нею ніс, коли ми проходили повз.

— Тепер ти розумієш? — мама дивилася крізь мене. — Нас викреслили звідусіль. Твій батько вигризав кожен пайок, кожну стіну в цій квартирі, поки сусіди-коти в під’їзді писали на нас доноси, що від нашої квартири «пахне гніздом».

Двері відчинилися. Зайшов тато. Він виглядав ще важчим, ніж зазвичай. Кинув ключі на полицю і зупинився в дверях кухні.

— Чув про твій «успіх», — кинув він. — П’ятий поверх. Секретаріат. Тобі там саме місце, Альзо. Там ти швидше зрозумієш, що твої крила — це не привід для гордості, а податок, який ми платимо щомісяця.

— Тату, чому ти дозволяєш їм так із нами поводитися? Ти ж начальник відділу! Ти буйвол!

— Я — буйвол, якому вказали на стійло, — Фред підійшов до столу і важко сів. — Ти думаєш, я не бачу, як мої підлеглі-вовки перешіптуються за моєю спиною? Ти думаєш, мені приємно, що Надін тримає тебе як екзотичну іграшку?

Він подивився на мої замазані фарбою руки.

— Твоя мати хотіла свободи. Вона її отримала — у вигляді твого пір’я. Тепер я роблю все, щоб тебе не забрали в «Зеро». Ти знаєш, що буває з птахами, які не мають протекції? Їх відправляють чистити високовольтні лінії. Живими. Бо вони легкі й не замикають контакти відразу.

Я заніміла.

— Ти... ти боїшся, що мене заберуть?

— Я не боюся, Альзо. Я знаю, що заберуть, якщо ти ще раз відкриєш рота про справедливість. Рептиліям байдуже на твоє прізвище, якщо ти стаєш небезпечною для квот.

Тато встав і поклав руку мені на голову. Його долоня була гарячою і важкою.

— Завтра ти підеш у свій секретарів і будеш наймовчазнішою совою в світі. Ти будеш копіювати все, що тобі дадуть, і посміхатися кожній сволоті, яка на тебе подивиться. Бо це єдиний спосіб, яким я можу тебе врятувати.

Мама знову почала плакати — тихо, в рушник. Я дивилася на них обох і бачила не тиранів, а зацькованих звірів, які забарикадувалися в цій квартирі від світу, що їх ненавидить.

Я пішла до своєї кімнати. Скинула піджак. Підійшла до дзеркала. На моїй шиї, біля самого хребта, була маленька пляма — слід від чорнила. Вона виглядала як мітка. Як тавро.

Я згадала Ніколь та її обрізані крила. Згадала бабусю-оленя, яка боялася «заразитися» моїм пір’ям. Моя родина була фортецею, збудованою з сорому. І сьогодні я зрозуміла: я більше не хочу в ній ховатися. Якщо я вже Птах, то я маю знати, чому ця вакцина робить нас такими.

Я дістала з сумки зім’ятий аркуш, який випадково прилип до мого блокнота в Архіві. Там був список «Х-партій». Тієї ночі я вперше не намагалася заснути. Я розправила крила, і вони більше не здавалися мені вантажем. Вони були моєю єдиною зброєю в цьому місті ссавців та рептилій.