Розділ 5. Секретаріат тіней

Офіс Надін зранку нагадував стерильну камеру. Я поклала звіт по «Еко-Корп» на край столу. Папір злегка затремтів, коли я вказала на виділений рядок.

— Пані Надін, якщо ми не внесемо пункт про страхування, це...

Вона не підняла голови. Повільно відставила чашку, і звук порцеляни об скло пролунав як клацання затвора.

— Альзо, я вчора була цілком зрозумілою. Хрестики стоять? Стоять. Чого ти знову лізеш?

— Це несправедливо. Вони вмирають...

Надін нарешті подивилася на мене. Її очі були вузькими, неживими. Вона не кричала. Вона говорила тихо, і від цього холоду в мене затерпла потилиця.

— Справедливо? Ти мені про справедливість будеш патякати, мале лицемірне стерво? — Вона підвелася, повільно, наче розправляючи пружину. — Ти, яка жере тричі на день за батьківські гроші. Ти хоч розумієш, що якби не Фред Мейтленд, ти б у мене зараз не звіти правила, а унітази в підвалі язиком мила? Твоє місце — з підносом біля ксерокса.

Вона схопила мою папку і просто скинула її зі столу. Аркуші розлетілися білим сміттям. Один боляче різонув мені щоку.

— В могилі я бачила твою справедливість. Всім байдуже на цих напівдохлих бомжів. Вони — паливо. — Надін витримала паузу, розглядаючи мій піджак із такою зневагою, наче на ньому була пліснява. — А ти просто користуєшся всім, що дає тобі клас, і при цьому смієш будувати з себе святу? Пішла геть.

Вона натиснула кнопку селектора, не зводячи з мене очей.

— Кадри? Переведіть асистентку Мейтленд у загальний секретаріат. Тимчасово. Нехай навчиться папір заправляти.

Коли я збирала аркуші з підлоги, Іс стояв у дверях. Він не посміхався. Він просто дивився, як я заштовхую пом'яті докази в сумку. Його погляд був важким, як свинець.

П'ятий поверх зустрів мене гуркотом принтерів та задухою. Тут не було панорамних вікон. Тут були низькі стелі і десятки очей. Великих, нічних, совиних очей.

— Мейтленд? — до мене підійшла дівчина з гострим обличчям сича. На бейджі — «Ніколь». — Ставай до четвертого копіра. Там застрягло. Розбирайся.

Я підійшла до апарата. Руки все ще ходили ходором.

— Вона на тебе так рявкнула, що аж у нас стіни здригнулися, — Ніколь зупинилася поруч, спритно витягаючи зім'ятий аркуш із нутрощів машини. — Про що ви там не домовилися?

— Про Жуків.

Ніколь на мить завмерла. Потім коротко, сухо гикнула.

— Жуки? Альзо, ти хоч розумієш, де ти?

Вона підійшла впритул, і я побачила її спину. Жилетка злегка натягнулася, оголюючи шви. Її крила були обрізані. Не складені, не сховані — підрізані по самий суглоб, так, що залишилися лише потворні горби.

— Твій батько-буйвол щодня платить за твій спокій своїми послугами. Твоя мати відмовилася від усього свого оленячого роду, щоб ти могла носити це прізвище. Ти хоч знаєш, що ваші родичі від вас зреклися? — Ніколь глянула на мій піджак, потім на свої порожні плечі. — Ти живеш у бульбашці, яку твій батько надуває власною кров'ю. А ми... ми просто чекаємо, коли нас вимкнуть.

Вона повернулася до принтера, залишивши мене з цим образом обрізаних суглобів.

До кінця дня я не відчувала ніг. Спина під корсетом перетворилася на одну суцільну рану. Я заправила три тисячі аркушів. П'ятсот копій. Десять зауважень про те, що птахи мають рухатися швидше.

Коли я виходила, Іс чекав біля свого авто. Він просто стояв, вдивляючись у нічну трасу.

— Ну що, як справи внизу? — запитав він, не обертаючись.

— Надін була права, — тихо відповіла я. Пальці в чорнилі від картриджа здалися мені бруднішими за ті, що пахли іржею в «Зеро». — Я жодного разу не запитала маму, як вона вижила.

Іс повернувся. У світлі ліхтарів його очі здавалися золотими дисками.

— Твій батько сьогодні дзвонив. Знаєш, що сказав? «Нехай повчиться».

Він підійшов ближче і раптом провів пальцем по моїй щоці, прямо по подряпині від паперу.

— Боляче, пташко? Це добре. Значить, ще жива. Сідай, підвезу. Тобі треба поговорити з батьками. Бо завтра на тебе чекають ще три тисячі копій.

Я сіла в машину. Під піджаком мої крила не намагалися розправитися. Вони просто важко лежали на спині, наче чужий, непідйомний вантаж. На вулиці люди пили каву і сміялися, а я дивилася на свої замазані фарбою руки і бачила синю ізоляційну стрічку. На спині в Ніколь. На панцирах Жуків. І на кожному папері, який я сьогодні прогнала через ксерокс.