Розділ 3. Смак озону та дешевого пилку

Я думала, що Сектор «Зеро» — це просто місце на карті, обведене червоним маркером. Виявилося, це місце, де повітря має смак іржі та гарячої гуми.

Іс опустив скло свого «бегемота», і салон миттєво заповнився чимось липким. Я мимоволі торкнулася горла — наче вдихнула дрібне скло.

— Виходь, Совушка, — кинув він, навіть не глянувши на мене. — І не здумай тут розправляти крила. Пил заб’ється в пір’я — не відмиєш.

Ми зупинилися біля ангара, який нагадував гігантську бляшанку, розчавлену чиїмось чоботом. Навколо сиділи вони. Жуки. Я не могла відвести очей від їхніх спин: хітин тріскався, як пересушена земля, а з-під нього сочилася сіра рідина. Один із них підвівся, спираючись на арматуру. Рухи були рваними, наче йому бракувало мастила в суглобах.

— Панянко Мейтленд... — прохрипів він. Я здригнулася. Він знав моє прізвище ще до того, як я відкрила рота. — Ми працювали без масок. Подивіться на нас. Нам обіцяли ліки. Хоча б для десятирічок...

Я відкрила синю папку. Пальці стали дерев’яними. Мої очі бігали по рядках, де дрібним шрифтом було прописано: «відсутність претензій», «добровільна відмова», «харчовий набір №2».

— Але ж... — голос зрадницьки пискнув. Я глянула на нього, на його прогниле плече, і слова про Конституцію застрягли в горлі. Який суд? Які статті? Він ледь дихав. — Тут тільки тушонка. І крупи. Це все, що вони дають?

Жук не відповів. Він дивився на Іса, який стояв за моєю спиною — великий, ситий хижак у чистому костюмі. Потім він подивився на мій значок.

— Дайте ручку, панянко. Нам треба їсти сьогодні. Завтра — то вже розкіш.

Вони підходили по черзі. Мовчки. Тільки шкрябання ручки по паперу та важке, хрипке дихання. Кожен хрестик на папері віддавався в моїй спині тупим болем. Я була частиною цієї машини, яка щойно пережувала цих людей і виплюнула їх у пил.

Ми вже сідали в машину, коли з-за контейнера вискочило щось яскраве. Дівчина. Розмазана помада кольору фуксії і крила Метелика, що висіли брудними ганчірками.

— Привіт, смугастий, — вона вчепилася в двері машини, ігноруючи мене. — У нас у «Пилку» сьогодні свято. Заходь. Мені на антирад не вистачає... зовсім трохи.

Іс вишкірився, але в його очах була порожнеча.

— Я з дамою, — недбало кивнув він на мене.

Метелик глянула на мої совині очі, на ідеальну білу блузку. Її губа сіпнулася.

— Пташка? — вона раптом засміялася, і цей сміх перейшов у сухий кашель. — Ти привів сюди Пташку? Вона ж чиста, як перший сніг. Дивись, не забрудни лапки, принцесо.

— Ісе, йдемо в «Пилок», — сказала я, дивлячись прямо перед собою.

— Навіщо? Хочеш порівняти свій шовк із їхнім лахміттям? — Хочу побачити. Все.

У борделі смерділо не парфумами, а хімією та дешевим куревом. У кутку на обдертому стільці сиділа дівчинка. Може, років шістнадцяти. Вона не дивилася на нас. Вона була зайнята справою: тримала шматок відірваного штучного крила і намагалася приклеїти його до спини синьою ізоляційною стрічкою. Стрічка погано трималася на хітині, дівчина психувала, пальці зривалися, але вона продовжувала мовчки ліпити цей синій пластик на себе.

Я відвернулася. Мене почало нудити.

Коли ми виїхали за ворота, я нарешті змогла вдихнути.

— Їм же по сімдесят років, Ісе. Навіщо так знущатися з людей, які вже майже померли?

Іс різко вдарив по гальмах. Пилюка наздогнала машину і накрила нас сірою хмарою. Він розвернувся до мене, обличчя було жорстким.

— Яким сімдесят? Ти про що взагалі?

— Про тих Жуків...

— Одному двадцять дев’ять. Тому, що з тобою говорив — тридцять три.

Я завмерла. В горлі став солоний ком.

— Що? Тридцять три?

— А ти що думала? Радіація не чекає на твою пенсію, Альзо. Вона спалює їх за десять років дотла. Рептилії не лікують інструмент, вони його міняють. Твій батько розганяє незадоволених, Надін підшиває папери, а ти сьогодні поставила останню крапку.

Він знову тиснув на газ.

— Це не трагедія, пташко. Це просто зручний графік оновлення кадрів. Звикай.

Я дивилася на свої долоні. Мені двадцять п'ять. Цьому чоловіку — тридцять три. Вісім років різниці. Вісім років між моїм лате в офісі та синьою ізоляційною стрічкою на спині в Секторі «Зеро».

Я подивилася у вікно на чисті вулиці центру. Там люди посміхалися, пили каву і вірили в завтра. А я відчувала, як під моїм ідеальним піджаком починає свербіти пір’я. Вперше в житті мені було не соромно, що я Сова. Мені було страшно, що я Мейтленд.