Пролог

Мені сьогодні виповнилося чотири. Це така велика цифра, що мені довелося показувати її двома руками, загинаючи пальчики.

— Мамо, дивіться! Вона справжня! — я міцно обійняла ляльку. У неї були довгі вії, які робили «кліп-кліп», коли я її гойдала, і рожеві черевички з блискучими пряжками. Вона пахла ванільним печивом, зовсім як наша кухня вранці.

Мама Мона засміялася. Вона сьогодні була така гарна! Її сукня шелестіла, як листя в парку, а від волосся пахло солодкими квітами. Мама завжди була м’якою. Коли вона обіймала мене, я відчувала, наче я в теплому коконі, де ніщо не може мене вколоти.

— Сьогодні твій день, Альзо, — вона поправила мені бант, який весь час сповзав на вухо. — Сьогодні ми підемо в «Ампір». Там є батути і сині кульки, які ти так любиш.

Тато Фред підійшов і підняв мене на руки. Він був такий сильний! У нього були великі, теплі долоні, і коли він садив мене собі на плечі, я ставала вищою за всі шафи в домі. Тато пахнув новенькою шкірою свого кашкета і м’ятною жуйкою.

— Наша маленька іменинниця, — пробасив він, лоскочучи мене своєю щетиною. Я сміялася так голосно, що аж гикала.

У торговому центрі було стільки світла, що здавалося, ніби в кожному кутку заховане маленьке сонечко. Ми їли величезне морозиво — три кульки: рожеву, білу і блакитну. Я забруднила ніс, і тато витирав його своєю великою хусткою, примовляючи, що я тепер схожа на сніговика.

А потім сталося щось дивне. Я саме стрибала в басейні з кульками, коли почула крик. Такий звук видає мій чайник, коли закипає, тільки цей був страшніший.

Недалеко від мене стояла тьотя. Вона тримала за руку хлопчика. Він був набагато вищий за мене, але плакав зовсім як маленький, розмазуючи сльози по щоках. Біля них стояли дядьки в сірій одежі. У них були дуже рівні спини і обличчя, наче намальовані на папері — жодної усмішки.

— Указ №402 від Комітету Громадського Порядку, — сухо виголосив один із чоловіків, не відриваючись від планшета. Його голос був позбавлений будь-яких емоцій, наче в робота. — Об’єкт: Денис Коваль. Клас: Комаха. Підвид: Жук-гнойовик. Дата досягнення трудового віку: сьогодні. Призначення: Сектор «Зеро», очищення радіоактивних стоків.

— Благаю! Йому ж тільки десять! — мати хлопчика впала на коліна, хапаючи офіцера за штанину. — Він ще дитина! Він домашній, він боїться темряви!

— Клас визначено вакцинацією шість років тому, — відчепив її руку офіцер. — Відмова від виконання трудового обов’язку карається повною депортацією родини в Дикі Землі. Забрати об’єкт.

Хлопчик закричав. Це був звук, від якого в мене всередині все стислося. Його тягли по блискучій плитці підлоги, а він відчайдушно намагався вхопитися за повітря. Люди навколо відверталися. Хтось пришвидшував крок, хтось просто дивився в телефон.

Хлопчик почав дряпатися, його кросівок злетів і залишився лежати на підлозі. Його тягнули геть, а він кричав так, що мені захотілося затулити вуха.

— Мамо, чому дядьки ображають хлопчика? — я вилізла з кульок і смикнула маму за руку. Мама Мона раптом стала дуже блідою. Вона схопила мене так міцно, що мені стало трішки боляче.

— Він просто виріс, Альзо. Йому час іти допомагати місту. Не дивися туди. Дивися на мене. Хочеш ще солодку вату? Велику-велику, як хмаринка?

Тато Фред швидко підхопив мене під пахви і поніс до виходу. Його серце під сорочкою стукало дуже швидко: тук-тук, тук-тук. Я бачила, як він стискав щелепи.

Наступного ранку сонечко заглядало мені в очі, але мама з татом були якісь тихі. Ми поїхали до величезного будинку, який весь був зі скла.

— Дивіться! Це замок принцеси? — запитала я, притискаючи носа до холодного скла машини. — Там живуть справжні феї?

— Так, доню, — мама Мона погладила мене по голові. Її пальці були холодними. — Сьогодні ти станеш особливою. Тобі зроблять чарівний укол, і ти назавжди будеш нашою маленькою принцесою-оленятком. Як я. Або сильною, як тато.

Ми зайшли всередину. Там пахло зубною пастою і чимось кислим. Мені дали паперовий стаканчик із солодким соком, і я пила його, бовтаючи ногами на високому стільці. До нас підійшов дядько в білому халаті. У нього були дуже дивні очі — вони зовсім не кліпали, а зіниці були як тоненькі ниточки.

— Посидь спокійно, маленька, — сказав він. Голос у нього був шелесткий, як пісок. — Зараз до тебе прилетить комарик. Він тільки трішки поцілує тебе в ручку.

Він дістав блискучу голку. Я заплющила очі і притисла до себе нову ляльку. «Комар» вкусив боляче, наче оса, але я не плакала. Я ж тепер велика, мені чотири!

Вдома ми святкували знову. Був торт, і тато подарував мені велику книгу з картинками про ліс. Я була щаслива, хоча в руці весь час щось пульсувало.

А вночі почався жах. Мені наснилося, що я перетворилася на вогонь. Моя спина горіла так, наче в неї встромили тисячу колючок від кактуса. Я крутилася, скидала ковдру, але біль ставав тільки сильнішим. Здавалося, що під шкірою повзають маленькі змії і намагаються вирватися назовні.

— Ма-а-а-мо! Та-а-а-ту! — закричала я на весь дім. Сльози заважали дихати. — Пече! Мені дуже пече!

Мама вбігла в кімнату першою. Вона була в нічній сорочці, з розпатланим волоссям. Вона підхопила мене, перевернула на живіт і підняла піжамку.

Я відчула, як вона раптом заціпеніла. Її руки, які завжди гладили мене, тепер наче перетворилися на камінь.

— О боже... — почула я її хрипкий шепіт.

Мама відсахнулася від мого ліжка, закриваючи рот руками. Вона дивилася на мою спину з таким жахом, наче там виросла страшна потвора з моїх нічних кошмарів. — Фреде! Йди сюди! Швидше!

Тато забіг, важко дихаючи. Він подивився на мене, і його обличчя стало кам'яним.

— Це... це пір'я? — прошепотів він. — Мона, це сова.

Мама почала плакати. Вона відійшла до вікна і закрилася руками, здригаючись від ридань. Тато просто стояв і дивився на мене, але це вже був не той тато, який піднімав мене до стелі. Його очі стали чужими. Наче я раптом стала не його донечкою, а кимось іншим. Хтось, кого йому було соромно бачити.