Розділ 11

​Простір між світами здригався від кожного кроку Каспіана. Вальдер виставив руку вперед, і з його пальців вирвалися чорні блискавки, що впилися в груди Альфи. Каспіан загарчав від болю, але не зупинився. Його вовча природа чинила опір магії, яку він ніколи раніше не зустрічав.

​— Ти — всього лише дика тварина! — вигукнув Вальдер, і його голос розкотився громом під дзеркальною стелею. — Ти не маєш влади тут, де править чистий розум і стародавня кров!

​Кітті бачила, як Каспіану стає все важче. Тіні навколо Наді почали стискатися, перетворюючись на залізну клітку. Дівчинка плакала, притискаючи до себе татову книгу.

​— Надю! Книга! — крикнула Кітті, намагаючись прорватися крізь невидиму стіну, що розділяла їх. — Відкрий її на сторінці зі срібним знаком! Пам’ятаєш, тато казав: «Світло знайде шлях навіть крізь найтемніший туман»?

​Надя, тремтячими руками, почала гортати сторінки. Вальдер помітив це і кинув у бік дитини вогняну кулю.

​— Ні! — Кітті виставила обидві руки. Блакитне сяйво вибухнуло з її долонь, створюючи величезний щит, який поглинув вогонь. Це виснажило її, вона впала на коліна, але щит вистояв.

​Надя нарешті знайшла потрібну сторінку. Папір спалахнув чистим, золотим світлом.

— Я знайшла, Кітті! Тут написано: «Душа мандрівника — це ключ. Кров захисника — це замок»!

​Кітті миттєво зрозуміла. Вона подивилася на Каспіана, який якраз відкинув Вальдера потужним ударом лапи.

— Каспіане! Твоя кров! Нам потрібен зв’язок!

​Альфа, зрозумівши її без слів, провів кігтями по своїй долоні .  Срібляста кров перевертня крапнула на підлогу міжсвіття. Кітті торкнулася цієї крові своєю рукою, де все ще залишався слід від їхнього весільного ритуалу.

​У той самий момент Надя прочитала закляття з книги.

​Повітря в міжсвітті перетворилося на вихор. Магія Кітті (мандрівниці) та магія Каспіана (захисника) злилися в один потужний промінь, який пройшов крізь книгу в руках Наді. Золоте світло вдарило прямо в груди лорда Вальдера.

​— Неможливо!.. — закричав він, його постать почала розмиватися і тріскатися, наче старе скло. — Ви не можете... цей світ належить мені!

​— Цей світ не належить нікому! — вигукнула Кітті, піднімаючись на повний зріст. Її очі тепер світилися не просто блакитним, а сріблом, як місяць у лісі перевертнів. — Повертайся у свою темряву, «батьку». Твоя влада над нами закінчилася.

​Вибух світла був настільки яскравим, що все навколо зникло. Кітті відчула, як її підхоплюють сильні руки Каспіана, а з іншого боку вона відчула маленьку долоньку Наді.

​Вони падали. Знову те саме відчуття невагомості, запах хвої та холодного вітру.

​Коли Кітті розплющила очі, вона почула тріск справжнього багаття. Вона лежала на м’якій траві біля Чорної Скелі. Над нею схилилася Елара, її обличчя було занепокоєним.

​— Вони повернулися! — почувся голос сестри Альфи.

​Кітті різко сіла. Поруч із нею, на моху, сиділа Надя. Вона була живою, цілою і все ще тримала ту саму книгу. Дівчинка кинулася на шию Кітті, ридаючи від щастя.

— Ми вдома? Кітті, ми вдома?

​Кітті подивилася навколо. Вони були в лісі перевертнів. Вона поглянула на Каспіана — він стояв трохи далі, важко дихаючи, його рани на грудях повільно затягувалися завдяки вовчій регенерації. Він дивився на них обох із такою гордістю, якої Кітті ніколи не бачила у чоловіків свого світу.

​— Ви в безпеці, — сказав він, підходячи ближче. Його голос був тихим і втомленим. — Розлом закрився. Вальдер більше не зможе вас дістати.

​Елара підійшла до Наді й обережно торкнулася її волосся.

— Смілива маленька дівчинка. Твоя магія допомогла нам не менше, ніж сила Альфи.

​Надя злякано подивилася на Елару, а потім на Каспіана.

— Вони... вони справжні вовки? — пошепки запитала вона у Кітті.

​Кітті посміхнулася і притиснула сестру до себе.

— Так, Надю. Вони — справжні вовки. Але вони — наша зграя. Тепер ти теж під захистом Чорного Місяця.

​Кітті подивилася на Каспіана. Тепер вона знала: шлях назад у її старий сад закритий назавжди, бо розлом знищено. Але дивлячись у золотисті очі свого Альфи, вона розуміла, що її справжній дім тепер тут. Разом із сестрою, разом із цією дикою зграєю, де вона більше не була просто людиною. Вона була їхньою королевою.