Ніч у таборі перевертнів завжди була гучною — тріск багаття, перегукування вартових і далеке виття вовків. Але сьогодні над наметом Альфи панувала дивна, важка тиша. Кітті не спала. Вона лежала на м’яких хутрах, дивлячись на сріблясте сяйво місяця, що пробивалося крізь щілини в шкіряному даху. Каспіан спав поруч, його дихання було глибоким і спокійним, але рука навіть уві сні міцно стискала руків’я меча.
Раптом повітря в наметі змінилося. Воно стало солодкуватим і нудотним, як запах зів’ялих квітів у саду лорда Вальдера. Кітті різко сіла. Її магічне чуття, яке вона тренувала з Каспіаном, забило на сполох.
Біля самого входу в намет, там, де тінь була найгустішою, щось ворухнулося. Це не був перевертень — вони рухалися шумно і владно. Це була тінь, яка ковзала по землі, наче змія.
— Хто тут? — прошепотіла Кітті, готуючи в долоні блакитну іскру.
Тінь випрямилася, перетворюючись на низького чоловіка в сірому плащі, обличчя якого було приховане глибоким каптуром. Він не злякався її магії. Навпаки, він повільно підняв руку, показуючи золотий перстень із гербом родини Вальдер — змією, що заковтує власного хвоста.
— Тихше, леді Ліанно... чи як ви тепер себе називаєте, — голос незнайомця був схожий на шелест сухого листя. — Ваш батько не любить чекати.
Каспіан здригнувся уві сні, але не прокинувся. Шпигун посміхнувся, показуючи гнилі зуби.
— Не турбуйте Альфу. Цей сонний корінь діє навіть на найсильніших вовків. Ми прийшли лише до вас.
Кітті піднялася, відчуваючи, як гнів закипає в її грудях. Цей чоловік приніс із собою холод того похмурого замку, від якого вона так прагнула втекти.
— Я не Ліанна. Передай це лорду Вальдеру і йди геть, поки я не підняла на сполох усю зграю.
— О, ви помиляєтеся, — шпигун зробив крок ближче, простягаючи їй запечатаний чорним воском сувій. — Ви належите йому. І ви маєте борг перед своєю кров’ю. Лорд знає, що ви — не та дівчинка, яка плакала в кутку. Він бачив вашу силу через дзеркало. І тепер він хоче її використати.
Кітті вихопила сувій. Папір був холодним, наче крига.
— Що йому потрібно?
— У сувої все написано. Але якщо коротко: ви маєте принести йому «Серце Лісу» — артефакт, який зберігається в центрі табору перевертнів. Якщо ви цього не зробите... — шпигун зробив паузу, і його очі блиснули з-під каптура. — Лорд Вальдер знає про вашу сестру. Про Надю. Він знайшов спосіб відкрити розлом між світами. І якщо він не отримає артефакт, ваша сестра ніколи не побачить сонячного світла.
Серце Кітті пропустило удар. Вона відчула, як магія в її руках спалахнула яскравіше, ледь не обпаливши пальці.
— Як він дізнався про Надю? Звідки?
— Ваш батько — сильний маг, леді. Він бачив ваші сни. Він знає, що ви — потраплянка. І він знає вашу слабкість. У вас є три дні. Рівно три дні до повного місяця. Якщо артефакт не буде в нього — Надя стане частиною його колекції «дивовижних істот».
З цими словами шпигун почав танути, перетворюючись на сірий дим. Кітті кинулася до нього, намагаючись схопити за плащ, але її пальці пройшли крізь порожнечу. В наметі знову стало тихо, лише запах солодких квітів нагадував про нічного гостя.
Кітті опустилася на коліна, стискаючи сувій у руках. Її тіло тремтіло. Надя була в небезпеці. Її єдина рідна людина, її маленька сестра, могла стати жертвою лорда Вальдера через неї.
Вона подивилася на Каспіана. Він усе ще спав, обличчя його було розслабленим і красивим у місячному світлі. Тепер вона стояла перед найважчим вибором у своєму житті. Зрадити Каспіана і вкрасти артефакт, щоб врятувати сестру? Чи розповісти йому все, ризикуючи тим, що він не повірить або не захоче допомагати «людській дівчинці»?
Кітті зламала печатку на сувої. Текст був написаний червоним чорнилом, яке світилося в темряві:
«Кров за кров. Світ за світ. Принеси Серце, або втрать те, що тобі найдорожче. Батько чекає».
Вона сховала сувій під подушку і підійшла до виходу з намету. Нічний ліс здавався їй тепер не захистом, а в’язницею. Вона знала: цей вибір змінить долю обох світів.
— Я врятую тебе, Надю, — прошепотіла Кітті, дивлячись на далекі зорі. — Навіть якщо мені доведеться стати справжнім монстром для цієї зграї.