Розділ 6

Ранок у таборі перевертнів почався не з сонячного проміння, а з глухого удару об дерево. Кітті відлетіла на м’який мох, важко дихаючи. Її сукня, колись розкішна й блакитна, тепер була заляпана брудом і травою, а волосся розпатлалося.

​Навпроти неї стояв Каспіан. Він був босим, у самих лише вільних штанях, а його шкіра виблискувала від поту під першими променями сріблястого сонця. У руках він тримав два дерев’яні тренувальні мечі.

​— Знову, — коротко кинув він. Його золотисті очі не виражали жалю. — Ти покладаєшся на свій магічний щит, Кітті. Але що ти робитимеш, коли твоя магія виснажиться? Коли ворог буде надто близько, а твої руки звикнуть лише до шовку?

​Кітті піднялася, витираючи долонею бруд із щоки. Її серце калатало, як у спійманого птаха, але в очах горів той самий вогонь, що й у її рідному світі. Вона підняла свій дерев’яний меч. Він здавався їй занадто важким, незграбним, але вона міцно стиснула руків’я.

​— Я не звикла до шовку, Каспіане, — процідила вона крізь зуби. — Я звикла боротися за те, що мені дороге. Просто в моєму світі зброя була іншою.

​Каспіан хмикнув і блискавично кинувся вперед. Його рухи були не людськими — це була грація великого хижака. Він не просто бився, він грався. Його меч свиснув у повітрі, цілячись їй у плече. Кітті вчасно присіла, відчуваючи, як дерево пройшло за міліметр від її голови.

​— Швидше! — вигукнув він. — Перевертень не чекатиме, поки ти згадаєш закляття. Він просто розірве тобі горло.

​Він знову атакував, серією швидких ударів змушуючи її відступати до самого краю галявини. Перевертні, що зібралися навколо, спостерігали за ними з цікавістю. Рагна, яка вчора програла Кітті, тепер сиділа на колоді й уважно слідкувала за кожним рухом дівчини.

​Кітті відчула, як у неї закипає лють. Вона згадала, як тато вчив її бути стійкою, як Надя завжди вірила в неї. Вона заплющила очі на мить, дозволяючи своїй внутрішній енергії перетекти з серця в кінчики пальців, а звідти — в дерев’яне руків’я меча.

​Коли Каспіан знову замахнувся для потужного удару зверху, Кітті не відступила. Вона зробила крок назустріч, провернула меч і замість того, щоб просто заблокувати удар, дозволила своїй магії «прилипнути» до дерева.

​Трісь!

​Дерев’яний меч Каспіана раптом став неймовірно важким, наче він був зроблений із чавуну. Альфа на мить втратив рівновагу, не очікуючи такого опору. Кітті скористалася цим моментом. Вона підсікла його під коліно і приставила свій тренувальний меч до його грудей, прямо там, де пульсувало татуювання вовка.

​На галявині запала тиша. Каспіан дивився на кінчик дерев’яного меча, потім повільно підвів погляд на Кітті. На його обличчі розповзлася хижа, задоволена посмішка.

​— Ти використала магію, щоб обтяжити мою зброю... — прошепотів він так, щоб чула тільки вона. — Розумно. Дуже розумно, маленька відьмо.

​Він перехопив її руку, але не грубо, а обережно, і піднявся на ноги.

— Тепер я бачу. Ти не просто людина в тілі Ліанни. Ти — воїн, який просто ще не знає своєї справжньої природи.

​Він обернувся до зграї, яка все ще мовчала.

— Дивіться! — вигукнув він, піднімаючи руку Кітті вгору. — Ваша Альфа-наречена не потребує захисту. Вона сама — захист для цієї зграї!

​Перевертні відгукнулися низьким, схвальним гарчанням. Це був момент тріумфу, але Кітті знала, що це лише початок.

​Після тренування Каспіан повів її глибше в ліс, туди, де дерева ставали настільки високими, що закривали небо. Там, у затишній ущелині, був прихований магічний фонтан, вода в якому світилася м’яким блакитним світлом.

​— Це джерело пам’яті лісу, — сказав Каспіан. — Тут ми очищуємося після битв. І тут ти зможеш краще зрозуміти свою силу.

​Кітті підійшла до води і опустила в неї руки. Раптом поверхня фонтану затремтіла. Замість свого відображення вона побачила обличчя Наді. Сестра сиділа в їхньому саду, тримаючи в руках татову книгу, і плакала.

​— Кітті... де ти? — почула вона тихий шепіт.

​Серце Кітті стиснулося від болю. Вона хотіла закричати, але вода знову стала спокійною. Вона відчула на своєму плечі важку руку Каспіана.

​— Ти бачила щось із того світу? — запитав він серйозно.

​— Так, — відповіла вона, витираючи сльозу. — Свою сестру. Вона шукає мене.

​Каспіан мовчав довгу хвилину, дивлячись у лісову гущавину.

— Якщо ти хочеш повернутися, я допоможу тобі знайти шлях. Але знай, Кітті: ліс уже прийняв тебе. І я... я теж не впевнений, що зможу тебе відпустити.

​Вони стояли в тиші, оточені магією таємничого світу. Кітті розуміла: вона вже не та дівчинка, що гуляла в саду. Вона — наречена Альфи, вона — захисниця, і попереду на неї чекає битва за обидва світи.