Розділ 3

Позаду залишилися похмурі стіни замку лорда Вальдера, які більше нагадували в’язницю, ніж дім. Попереду простягався безкрайній, стародавній ліс, який дихав магією та небезпекою. Я сиділа в кареті, що мчала по лісовій дорозі, і відчувала, як серце калатає в грудях. Це не було страх, скоріше передчуття чогось великого і незвіданого.

​— Ти занадто спокійна для дівчини, яку забирають до зграї перевертнів, — почувся низький, хрипкий голос.

​Я підняла голову і зустрілася з поглядом золотистих очей Каспіана. Він сидів навпроти мене, схрестивши руки на грудях. Його чорне волосся розвівалося від вітру, що вривався у вікно карети, а амулет у формі півмісяця блищав на сонці.

​— А що я маю робити? Плакати і благати про пощаду? — відповіла я, ледь помітно посміхнувшись. — Я вже казала, що я не Ліанна. Вона залишилася в тому замку, разом зі своїм страхом і покірністю.

​Каспіан мружився, наче намагався розгледіти щось приховане в моїх очах.

— Ти дивна, Кітті . У тобі є сила, якої я не відчував у жодної людської жінки. Твій запах... він пахне не лише страхом, а й магією. Але це магія не нашого світу.

​Я затамувала подих. Його слова вразили мене. Він відчував це? Відчував, що я не звідси?

​— Хто ти насправді? — його голос став тихішим, але в ньому відчувалася загроза. — Звідки ти взялася в нашому лісі?

​Я розуміла, що не можу сказати йому правду. Принаймні, не зараз. Він не повірить, що я потрапила сюди з іншого світу, де магія — це лише казки.

​— Я... я не пам’ятаю, — збрехала я, опускаючи очі. — Пам’ятаю лише темряву і холод. А потім — Срібний Дуб і твоїх воїнів.

​Каспіан нічого не відповів, лише продовжував дивитися на мене своїм хижим поглядом. Я відчувала, що він мені не вірить. Але він не наполягав, принаймні зараз.

​Карета раптом зупинилася. За вікном піднявся густий, білий туман, який пахнув старовиною та забутими легендами.

​— Ми на місці, — сказав Каспіан, відчиняючи двері.

​Я вийшла з карети і опинилася в центрі величезного табору перевертнів. Навколо мене височіли намети з вовчих шкур, горіли вогнища, а повітря було наповнене звуками життя зграї: гарчанням, сміхом і піснями.

​Усі погляди були прикуті до мене. Жінки, чоловіки, навіть діти — всі дивилися на мене з цікавістю та острахом. Я відчувала, що я тут чужа, що я — лише трофей, який Альфа привіз зі свого полювання.

​Каспіан повів мене до центру табору, де стояв найбільший і найрозкішніший намет. Це був його намет.

​— Тут ти будеш жити, Кітті, — сказав він, вказуючи на вхід. — До самого весілля.

​Я зайшла всередину. Намет був просторим і затишним. На підлозі лежали м’які хутра, а в кутку стояло велике ліжко, застелене вовчими шкурами.

​— Весілля відбудеться на заході сонця, — нагадав Каспіан, зупиняючись біля входу. — Але до цього часу ти маєш підготуватися. Моя сестра Елара допоможе тобі.

​Він хотів піти, але я зупинила його.

— Каспіане, зачекай.

​Він обернувся, і в його золотистих очах промайнуло щось схоже на зацікавленість.

— Що?

​— Я хочу, щоб ти знав, — почала я, вкладаючи в слова всю свою щирість. — Я не боюся тебе. І я не боюся твоєї зграї. Я прийшла сюди не як полонянка, а як твоя наречена. І я готова виконати свій обов’язок.

​Каспіан нічого не відповів. Він лише дивився на мене своїм хижим поглядом, і в його золотистих очах промайнуло щось схоже на повагу. Потім він розвернувся і пішов, залишаючи мене одну в наметі.

​Я притиснула долоню до грудей. Серце билося швидко, але страху вже не було. Був лише азарт. Це був мій новий світ, і я мала навчитися в ньому жити. А Каспіан... він був ключем до всього. І я мала знайти шлях до його серця, якщо хотіла знайти шлях додому.