Розділ 2

Ранок зустрів мене не співом птахів, а гуркотом залізних коліс по бруківці замкового подвір’я. Я майже не спала, розглядаючи дивні руни на стінах своєї нової кімнати та намагаючись зрозуміти, як працює магія цього світу. Моє нове тіло здавалося легким, наче пушинка, але всередині я відчувала силу, якої не було у справжньої Ліанни.

​— Прокидайтеся, леді! Вони вже тут! — у кімнату забігла та сама покоївка, яку, як я дізналася з обривків пам’яті Ліанни, звали Марта.

​Вона тремтячими руками витягла з шафи важку сукню темно-синього кольору, розшиту срібними нитками. Комір був таким високим і жорстким, що здавався справжнім нашийником.

​— Марто, заспокойся, — сказала я, підходячи до дзеркала. — Це всього лише люди. Ну, майже люди.

​— Ох, дитино, ви не знаєте, що кажете! — прошепотіла вона, затягуючи корсет так сильно, що я ледь не зойкнула. — Альфа Каспіан... про нього ходять жахливі чутки. Кажуть, він може розірвати ворога на шматки одним лише поглядом. Його зграя не знає жалю.

​Я лише посміхнулася своєму відображенню. Страх Марти був мені чужим. У моєму світі я бачила справжню магію, і мене було важко злякати гарчанням.

​Коли ми спустилися до головної зали, там уже панувала мертва тиша. Лорд Вальдер стояв біля трону, нервово стискаючи рукоятку свого меча. Його обличчя було блідим, а очі бігали по залі.

​Раптом важкі дубові двері розчинилися навстіж. У залу увірвався холодний вітер, приносячи із собою запах хвої, мокрої землі та... небезпеки.

​Першими зайшли воїни. Величезні, плечисті, одягнені в чорну шкіру та хутро. Їхні рухи були хижими, плавними, наче вони щомиті готові були перетворитися на звірів. Але вся увага була прикута до того, хто йшов останнім.

​Це був високий хлопець із волоссям кольору воронячого крила. Його очі були незвичайними — золотистими, з вертикальними зіницями, які світилися навіть у напівтемряві зали. На його плечах лежала шкура величезного чорного вовка, а на шиї блищав амулет у формі півмісяця.

​Це був він. Альфа Каспіан.

​Він зупинився посеред зали, ігноруючи лорда Вальдера, і повільно перевів погляд на мене. Весь натовп затамував подих. Зазвичай Ліанна в такі моменти падала на коліна або починала плакати.

​Але я зробила крок вперед.

​Я не схилила голови. Навпаки, я розправила плечі й подивилася йому прямо в очі. Його золотисті зіниці на мить розширилися від подиву. У залі почувся приглушений шепіт придворних.

​— То це і є моя наречена? — голос Каспіана був низьким і хрипким, від нього по шкірі пройшли сироти.

​— Так, великий Альфо, — вигукнув Вальдер, підбігаючи до нього. — Моя донька готова виконати свій обов’язок. Вона трохи нездужає після вчорашнього...

​— Вона не виглядає хворою, — перебив його Каспіан, не зводячи з мене очей. — Вона виглядає так, наче хоче викликати мене на двобій.

​Він підійшов ближче. Від нього пахло лісовою свіжістю та силою. Він зупинився так близько, що я відчувала тепло його тіла. Каспіан нахилився до мого вуха і прошепотів так, щоб чув лише я:

— Куди подівся твій страх, маленька леді? Вчора ти тікала від моїх вартових, а сьогодні дивишся на мене, як на рівного.

​— Можливо, вчора я просто не знала, з ким маю справу, — відповіла я так само тихо, ледь помітно посміхнувшись. — А сьогодні я бачу лише того, хто занадто багато про себе думає.

​Каспіан різко відсторонився. На його обличчі промайнуло щось схоже на хижу посмішку. Його вовк усередині, мабуть, був у шоці від такої зухвалості.

​— Весілля відбудеться на заході сонця, — оголосив він на всю залу, не відриваючи погляду від мого обличчя. — Але я забираю її до своєї зграї прямо зараз. Мені не потрібні ваші бенкети, Вальдере. Мені потрібна вона.

​Лорд Вальдер хотів щось заперечити, але один погляд золотистих очей змусив його замовкнути.

​Каспіан простягнув мені руку. Його пальці були мозолистими й сильними.

— Йдемо, Ліанно. Подивимося, чи вистачить твого духу на життя в лісі.

​Я поклала свою долоню в його.

— Називай мене просто Кітті ,  — сказала я, сама того не очікуючи. — Ліанна залишилася вчора в лісі.

​Він нічого не відповів, лише міцніше стиснув мою руку і повів до виходу. Я відчувала, що це лише початок. Можливо, я потрапила в цей світ не випадково. І можливо, цей похмурий Альфа — мій єдиний шанс знайти шлях додому... або знайти новий дім тут.