Розділ 1

Холод. Перше, що я відчула, — це був нестерпний, пронизливий холод, який зовсім не пасував до того теплого вечора в нашому саду. Я спробувала поворухнути пальцями, очікуючи відчути м’яку траву або шерсть Мушки, яка завжди крутилася поруч. Але замість цього мої долоні торкнулися вогкого, колючого моху.

​— Надя?.. — мій голос прозвучав дивно. Він був вищим, тоншим і тремтів так, наче я щойно проковтнула шматочок льоду.

​Я розплющила очі й миттєво зажмурилася від яскравого сріблястого сяйва. Це не було сонце. Над головою розгойдувалися велетенські крони дерев, листя яких світилося блідим, магічним світлом. Це був не наш ліс. Це було місце з легенд, про які ми з сестрою читали в татовій книзі.

​Я різко сіла, і голову пронизав гострий біль. Разом із болем у пам’ять увірвалися чужі образи: довгі коридори похмурого замку, суворий погляд чоловіка зі шрамом на щоці та постійне, задушливе відчуття страху.

​— Ні, ні, ні... — прошепотіла я, дивлячись на свої руки.

​Вони були занадто блідими. На моєму зап’ясті не було улюбленого браслета, натомість шкіру стискав важкий срібний наручник із дивними рунами. Я підповзла до невеликої калюжі між корінням дерева і зазирнула у воду.

​З дзеркальної поверхні на мене дивилася незнайомка. Довге волосся кольору стиглої пшениці, величезні блакитні очі, наповнені слізьми, і тендітні риси обличчя. Це була не я. Це була леді Ліанна.

​— Що сталося? Де Надя? Де мій дім? — паніка накочувалася хвилею, перехоплюючи подих.

​Раптом ліс наповнився звуками: тупіт важких чобіт, гавкіт собак і голоси, що кликали моє — чи то пак, її — ім’я.

​— Леді Ліанно! Сюди! Вона біля Срібного Дуба! — вигукнув хтось зовсім близько.

​За мить з-за дерев виринули троє чоловіків у шкіряних обладунках. Вони не виглядали як рятувальники. У їхніх поглядах не було співчуття, лише роздратування та прихований острах.

​— Знову ваші витівки, леді? — вперед виступив високий воїн із густою бородою. — Ви ж знаєте, що лорд зачинить вас у вежі до самого ранку за таку втечу. Вставайте. Карета чекає.

​Я хотіла сказати, що вони помилилися, що я — Кітті, що я маю повернутися до сестри в сад. Але слова застрягли в горлі. Я відчула, що якщо зараз закричу про інший світ, мене просто визнають божевільною. Мені потрібно було виграти час.

​Мене підхопили під лікті й майже потягли крізь хащі. Невдовзі ліс закінчився, відкриваючи вид на величезний кам’яний замок, що височів на скелі, наче грізний страж. Важкі залізні ворота зі скрипом відчинилися, і ми опинилися в похмурому дворі.

​— Ведіть її до кабінету батька, — кинув бородань покоївці, яка чекала біля входу.

​Жінка, на вигляд років сорока, з міцно стиснутими губами, мовчки кивнула і жестом наказала мені йти за нею. Ми піднімалися безкінечними гвинтовими сходами. Стіни були прикрашені гобеленами, на яких вовки билися з людьми, а місяць завжди був криваво-червоним.

​Біля дубових дверей, інкрустованих сріблом, покоївка зупинилася.

— Удачі, дитино. Сьогодні він не в гуморі, — тихо мовила вона, і в її очах на мить промайнуло щось схоже на жаль.

​Я штовхнула двері. Кабінет був завалений сувоями та старовинною зброєю. За масивним столом сидів чоловік. Його волосся було сивим, а очі — холодними, як крига. Це був лорд Вальдер — батько Ліанни.

​— Ти знову зганьбила мене, — почав він, навіть не піднімаючи голови від паперів. Його голос вібрував від люті. — Втекти в ліс перед самим приїздом Альфи? Ти хотіла, щоб він розірвав наш мирний договір? Щоб він спалив наші землі, бо його наречена виявилася неслухняним дівчиськом?

​Я випрямила спину. Страх, який належав Ліанні, почав відступати, поступаючись моїй власній гордості. Я не була тією заляканою дівчинкою.

— Я просто хотіла подихати свіжим повітрям, — відповіла я спокійно.

​Лорд Вальдер різко підняв голову. Його брови здивовано злетіли вгору. Ліанна ніколи не відповідала йому так чітко.

— Подихати повітрям? — він підвівся, стаючи схожим на величезну чорну тінь. — Завтра приїжджає вожак зграї Чорного Місяця. Ти вийдеш за нього, Ліанно. Ти станеш його дружиною, хочеш ти того чи ні. Це єдиний спосіб врятувати наш рід від знищення. І якщо ти ще раз спробуєш втекти... я особисто посаджу тебе на ланцюг.

​Він підійшов ближче, і я відчула запах тютюну та старої шкіри.

— Ти мене почула? — просичав він.

​Я подивилася йому прямо в очі. У нашому світі я навчилася бути сміливою. Я знала, що магія існує, і що я — не просто беззахисна дівчинка.

— Я почула вас, батьку, — вимовила я, вкладаючи в слово «батько» стільки іронії, скільки змогла. — Я вийду за нього. Але не думайте, що я буду такою, як раніше.

​Вальдер на мить завагався, наче побачив у моїх очах щось таке, чого там ніколи не було. Але він лише махнув рукою, відсилаючи мене геть.

​Покоївка відвела мене до розкішної, але холодної спальні. Коли двері зачинилися на засув, я підійшла до вікна. Далеко внизу, біля межі лісу, я почула довге, тужливе виття. Це не був звичайний вовк. Це був він. Мій майбутній чоловік. Перевертень, який не знав, що замість слабкої жертви завтра він зустріне ту, хто прийшла з іншого світу зі своєю власною магією.

​Я притиснула долоню до грудей. Серце билося швидко, але страху вже не було. Був лише азарт.

— Тримайся, Надю. Я знайду шлях назад, — прошепотіла я в ніч. — Але спочатку я розберуся з цим «вовком».