Пролог

Сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи небо у відтінки стиглого персика. У нашому саду пахло літом і спокоєм. Кітті весело сміялася, намагаючись наздогнати яскраву бабку, що кружляла над кущами троянд.

​— Надійко, дивись, яка вона швидка! — вигукнула я, обернувшись до сестри.

​Надя сиділа на траві, перегортаючи сторінки старої книги. Вона підняла голову і посміхнулася мені у відповідь. Все було таким звичним, таким рідним. Ми часто проводили вечори тут, вигадуючи магічні історії, але я й подумати не могла, що одна з них щойно почалася для мене по-справжньому.

​Раптом повітря стало густим і холодним, наче посеред літа раптово настав січень. Спів птахів змовк, а квіти навколо почали бліднути, вкриваючись сріблястим пилом.

​— Надя? — я простягнула руку до сестри, але вона раптом почала віддалятися, хоча стояла на місці.

​Між нами піднявся густий, білий туман. Він пахнув не дощем, а хвойним лісом і старовиною. Я зробила крок вперед, намагаючись схопити сестру за руку, але мої пальці розсікли порожнечу.

​— Кітті! Стій! — почула я далекий, наче крізь товщу води, голос Наді.

​Але було пізно. Земля під ногами зникла. Я відчула, як падаю у бездонну синяву, а моє тіло стає невагомим, наче сонячне зайченя. Свідомість почала згасати, а останнє, що я побачила — це не наші рідні троянди, а велетенські, сяючі дерева незнайомого лісу.

​Коли я знову відкрила очі, сонце вже не гріло. Я лежала на холодній землі, вкритій синім мохом. Мої руки... вони були іншими. Тонші, з довгими пальцями, яких я ніколи не мала.

​— Леді Ліанно! Слава богам, ми вас знайшли! — пролунав грубий чоловічий голос за моєю спиною. — Ваш батько розлючений. Ви ж знаєте, що завтра — ваше весілля з Альфою!

​Я затамувала подих. Ліанна? Весілля? Я хотіла покликати Надю, але з моїх вуст злетів лише тихий, зляканий шепіт чужого імені. Я була не вдома. І я була більше не я.