Павутинка дев'ята

Павутинка дев'ята

Наступного дня я прокинулася доволі пізно, бо вночі довго крутилася у ліжку й думала про того бідолашного короля-павука, про його прокляття та про ту кляту загадку з літанням і олією.

Я швиденько привела себе до ладу, а котик Павучок, який усю ніч ситий проспав у мене в ногах на ліжку, крутився поруч. Потім я відчинила двері, щоб іти до їдальні. Але щойно я прочинила двері, щоб вийти в коридор, як цей пухнастий бешкетник раптом стрілою шмигонув поміж моїми ногами і в одну мить зник у темряві коридору, тільки хвіст мелькнув! Я всміхнулася йому вслід і, хитаючи головою, пробурмотіла: «Ну, добре-добре, біжи, захочеш їсти, то знову, напевно, прийдеш, бешкетник неслухняний!».

Потім я попрямувала вже знайомою дорогою до великої похмурої їдальні. Ну, що тут сказати? Все знову повторилося, як і минулого разу, тобто вчора. Здоровенний, просто прездоровенний стіл був накритий на двох, і я сиділа за ним одна-однісінька. Сіла на стілець, незадоволено і роздратовано подивилася на порожній сусідній прибор і просто закипіла від злості! Ну, от скажіть на милість, невже так важко з'явитися хоча б на сніданок? Я ж не кусаюся! Міг би той зачарований король прийти, сісти навпроти, похрумкати салат, поговорити про погоду чи обговорити останні плітки з королівства, раз уже ми тут разом замкнені! Тим більше, що наші прибори знаходяться дуже далеко один від одного, ми ж не сидимо поруч, і доторкатися одне до одного не збираємося! Слабак і боягуз той король, чи хто він там, сидить у своїх павучих вежах, ховається, як лякливий заєць, а ти тут сиди одна і нудьгуй. Хоч і слуги тут бігали і прислуговували мені, але всі якісь були мовчазні, очі додолу опускали, на всі мої запитання злякано сахалися і одразу ж втікали геть. Тьху! Невже їх тут хтось так залякав щоб із нареченими не розмовляли? Дивно. Хотіла я розпитати у них, звідки вони тут взялися, але як розпитаєш, коли сахаються тебе, неначе й справді ти сама якась монстриця?

Наївшись смачної їжі (все-таки тут кухар, треба віддати йому належне, готував чудово!) я вирішила, що сидіти у своїй вежі й чекати з моря погоди я знову не буду. Цікавість знову почала мене охоплювати, і я вирушила на чергову таємну розвідку по цьому темному замку. Правда, повернулася до своєї кімнати і взяла із собою той факел-смолоскип, який був дуже вже зручним і замашним, міг слугувати гарною зброєю для захисту. Ну, на всяк випадок взяла, хай буде...

Але замок виявився хитрим лабіринтом. Я бродила поверхами, завертала не туди, шукала ту саму павутинну залу з коконами, але чомусь сьогодні ніяк не могла її знайти. Коридори були наче вже інші, але такі самі темні, занедбані, павутиння висіло тут скрізь гірляндами, і я його своїм факелом обривала і рухалася вперед. Так я йшла навмання, знову смикаючи зачинені двері, аж поки раптом не почула дивний звук, ніби якесь тихое й моторошне шипіння, схоже на звук, який буває, коли ляпнеш водою по розпеченій сковорідці.

Звук цей долинав із кінця темного коридору переді мною. Я обережно, навшпиньках, рушила на той звук і опинилася біля злегка прочинених дверей. За ними знаходилася якась кімната у вежі, дуже схожа на мою. І тут теж, як і в мене, вікна не були нічим занавішені, бо були такі ж самі здорові й круглі з дивною магічною плівкою замість скла, яка легко вгиналася під пальцями.

Я зупинилася біля дверей збоку і дуже обережненько і акуратненько зазирнула всередину.

Фу! Ця уімната була схожа на справжній смітник! Тут знаходилося старе ліжко, перекошений стіл, шафа, а на полицях та по кутках густо стояли якісь пляшечки, бочечки, колби, фляги, склянки й брудні слоїки з якимись рідинами. Скрізь товстим шаром лежав пил, бруд і висіло чимало павутиння, схоже, тут ніхто не прибирав віками, хоча чітко відчувалося, що тут хтось живе. «Цікаво-цікаво, — промайнуло в голові, — це тут хтось живе, у цій барлозі? Як можна довести свою кімнату до такого стану? Як взагалі можна жити у такому смітнику?».

І тут моє серце перелякано забилося, я побачила щось жахливе! Через те величезне кругле вікно ззовні, прямо з вулиці, з'явилися здоровенні та страшні волохаті лапи! Спочатку одна, довга, чорна, вкрита жорсткими гострими волосками, схожими на шипи, потім друга, третя…

У вікно ліз здоровезний і страхітливий павук! Він був чорним-пречорним, з хижими й гострими кінцівками, які беззвучно чіплялися за раму круглого вікна і за підвіконня, легко проникаючи через ту плівку, яка у вікні була замість шибки, досередини в кімнату. На величезному круглому панцирі цієї потвори блищали краплі липкого слизу, страшні жвала на моторошній голові рухалися хаотично, а велика кілька кількість круглих і лупатих очей, які знаходилися буквально по всьому тілу, блимали білими більмами і страшенно мене лякали.

Зізнаюся чесно, мене на мить скувало жахом. Увесь мій бойовий дух кудись раптом зник, і я ледь стримала крик. Але внутрішня шкідлива цікавість все-таки узяла гору над переляком, і я не втекла звідти. «Ну то й що? — подумала я гарячково, вчепившись пальцями в одвірок. — Я що, павуків ніколи в житті не бачила? У кутках своєї кімнати вдома й не таких зустрічала! Руками їх, звичайно, краще не чіпати й не вбивати без причини, бо кажуть, вони корисні, мух ловлять, та й взагалі… Ну, цей павучара трохи більший, ніж ті, котрі живуть у мене вдома, але поганого мені він поки що нічого не зробив…».

Я затамувала подих і вирішила додивитися до кінця, що ж це страховисько буде робити.

А павук тим часом повністю заліз до кімнати, гепнувшись на підлогу. Він покрутився на місці, підійшов до однієї з полиць, де стояли якісь слоїки, і однією лапою схопив із полиці чималу пузату пляшку з темно-червоною рідиною. А потім монстр відбив горлечко у тому слоїку і вилив усю рідину собі у страшну пащеку.