Павутинка восьма

Павутинка восьма

Раптом у мої двері щось пошкреблося. Отак: шкряб! Ні не так, а отак: шкряб-шкряб-шкряб! Дуже страшно, коротко кажучи, пошкреблося, у мене серце ледь не вискочило з грудей, а записничок випав із рук. Я як сиділа, так мало і не впала там із ліжка. 

Прокляття, це, напевно, він! Напевно, це мій наречений павук приповз! Я уявила собі, як за дверима стоїть цей монстр-павук, здоровезний, волохатий, із ногами-списами, що зараз прошиють двері наскрізь, із купою білих очей, розсипаних по здоровенному тілу, із павутиною і слиною, яка скапує зі жвал...

Але я дівчина не з боязких!  Діставши знову свій вірний факел, котрий лежав під ліжком, я міцно стиснула його і все-таки розчахнула двері. На щастя, здоровенного павука там не було, але на порозі, піднявши хвіст трубою, стояв той самий чорний кіт-здихлячок.

— Ох, ну й налякав ти мене! — видихнула я полегшено. — Заходь уже, раз прийшов, пригощу тебе пиріжками із м'ясом. І водички дам.

Кіт жадібно накинувся на частування, а я, сівши поруч на ліжку, знову розгорнула той записничок. Ті дві сторінки, що залишилися, відкрили мені страшну правду, від якої у мене навіть сироти виступили на шкірі. Трясця, і обговорити все це немає з ким! Я глянула на кота, який жадібно наминав пиріжок, і зітхнула. 

— Ти знаєш, котику, я тільки що тут таке прочитала страшне, аж самій стало не по собі, — зашепотіла я йому, зиркнувши на двері. — Тут усе не так, як нам розказують у нашому королівстві. Отут на цих сторінках коротко написано, що відбувалося двісті років тому. Не знаю, хто це записав і чому ці листки не вирвали, як інші, але я прямо тепер не знаю, кому вже й вірити. Павук-монстр, виявляється, був колись королем нашого королівства і жив у цьому замку, бо тоді це був королівський замок. Але два століття тому він ненароком образив стару відьму, і вона прокляла короля й благополучно через деякий час померла, проте її прокляття виявилося сильнішим за саму смерть! Та відьма перетворила Його Величність на павука. Вдень він людина, а вночі павук! Але найстрашніше, то це те, що якщо він доторкнеться до будь-якої жінки, або вона доторкнеться, то вона миттєво забуває його! Через секунду він для неї вже незнайомець… А отже, саме тому він і ховається й не виходить до мене, бо він боїться чергового розчарування… Адже, напевно, тут чимало було наречених до мене, і всі його забули. Ну, от уяви, він, напевно, з кимось із них познайомився, може, заприятелював, а то й закохався, а потім раптом доторкнувся ненароком. І все, гаплик. Вона його геть не пам'ятає! Зовсім! І все починати з початку? Ох, це дуже важке і зле прокляття! Тут і мова не йде про якісь обійми чи поцілунки, котику! Це жахливо!

Кіт жер пиріжки, але вуха були спрямовані в мій бік,  наче він слухав мене і розумів кожне слово.

— А служниці й кухар, і ота ключниця.., — я задумалася. — Цікаво, звідки вони тут взялися? Треба буде все розвідати!

Я дістала з кишені ту саму рукавичку, яку знайшла на підлозі в тому запавутиненому залі, почала розглядати.  

— Королівство надсилає сюди, в цей замок, наречених за традицією, яку встановили ще тоді, двісті років тому, бо відьма дала підказку, що лише наречена може його врятувати і зняти прокляття. Але вона була глузлива й стара відьма, тому й загадала таке, що ніхто навіть не зрозуміє! А знаєш, котику, яка підказка? «Врятує його наречена, яка вміє літати і подружиться з олією». Що це за нісенітниця?! Жодна дівчина з нашого королівства не вміє літати, хіба що якась магиня, та й то недовго, поки магії вистачить… А що значить подружитися з олією? Це як? Її пити, чи що? — я задумалась. — Якесь знущання, а не пояснення!

Я відкинула записник на ліжко. Бідний король, це ж треба, двісті років жити в такому страху! Це гірше, ніж бути за ґратами у темниці. Я уявила, як він, мабуть, кожного разу, коли до нього привозили нову наречену, сподівався на диво. Може, якась із наречених була доброю і співчутливою, може, він навіть відчував, як його серце знову оживає, а потім відбувався випадковий дотик — і все! Дівчина його моментально забувала, геть не знала, хто він такий, павук для неї ставав знову ніким, страшним і огидним. Як же важко, мабуть, знову і знову переживати це забуття… Ох, як же це боляче! Я навіть не уявляю, скільки сил треба мати, щоб не збожеволіти в цій самоті.

— Так, котику, — я знову поглянула на свого мовчазного співрозмовника. — Тепер я здогадуюся, чому цей павук не зустрівся зі мною й досі! Може, він просто боїться зробити боляче ще й мені? А може, він уже просто втомився чекати на ту саму… е-е-е… літаючу наречену? Ну, це точно не я, бо літати не вмію і з олією, гм, не дружу.

Я підійшла до вікна і подивилася за вікно. Гарний сьогодні був день, сонячний, а павук в темноті сидить, самотній і проклятий, двісті років змушений жити монстром. Мені його дуже шкода стало. Яке ж зле і витончене прокляття лежить на ньому!

— Ну, я тобі так скажу, котику, — обернулась я до кота, який уже сидів на моєму ліжку і вилизувався, ситий і напоєний. — Я все одно тут сиджу, в цьому замку, мені робити ні́чого, то спробую зі всім цим розібратися. Тільки як мені з ним зустрітися? Не буду ж я просто бігати коридорами й залами, шукати його й кричати: «Агов, павуче, виходь, я не буду тебе торкатися, мені треба з тобою поговорити!». Треба щось придумати… Може, якимось чином привернути його увагу?

Я встала і почала ходити по кімнаті й розмірковувати вголос.

— Ну, привертати увагу я вмію! Зробимо! А от щодо літання та олії… Гм, тут я ще подумаю. Щось тут не так, якась це хитра загадка. Але я, Жолліза, ніколи не здаюся, особливо коли справа стосується такої несправедливості!