Павутинка сьома

Павутинка сьома

— Так, це вже не смішно! — визвірилась я на того павука, який чи то був тут сьогодні на стелі, чи то не був, але трохи мене налякав. — Я тут мало не посивіла від страху, а він, бач, дражнилки влаштовує! Монстр ти чи не монстр, а я все одно дізнаюся, що тут коїться!

Рукавичку, знайдену на підлозі, я запхала глибоко в кишеню сукні, нехай поки полежить, згодиться ще для наступного допиту, коли ми все-таки з ним зустрінемося.

Але от раз уже я тут, раз уже пережила напад цього недолугого кота, то не піду ж я геть звідси, добряче все не розвідавши?! Я знову лягла на підлогу, але цього разу обережніше, під кутом, щоб якщо знову чи той котяра, чи щось щось інше, не дайте боги, вистрибне, то хоч не прямо мені в обличчя. Запхала знову магічну свічку в дірку кокона, присвітила, вдивляючись у темряву.

Всередині там було геть порожньо, але виявилося неначебто набагато просторіше, ніж мені здавалося спочатку. Якісь чи павутина, чи ганчірки лежали в кутку, і той здохлякуватий кіт сидів також у глибині кокона і блимав на мене жовтими очиськами. А біля самого входу, присипана пилом, лежала якась маленька книжечка, схожа на невеличкий записничок, розміром якраз із мою долоню. Я простягнула руку, схопила його, витягнула на світло, розгорнула. Майже всі сторінки в ньому були вирвані, та ще й дуже неакуратно, бо уривки листочків стирчали обірвані, неначебто чи зі злістю, чи похапцем хтось намагався швидко вирвати звідси листки і знищити те, що там було написано. Я погортала записничок і помітила, що всередині, там, де залишилися чисті листки, все-таки було дві сторінки, списані дрібним-дрібним почерком.

— Ага, тут, напевно, щось важливе написано, — пробурмотіла я, розглядаючи знахідку. — Хтось добряче постарався, щоб ніхто нічого не дізнався. 

Я повернулася до кота, зазирнувши у кокон.

— Ну що, здихлячок, підеш зі мною? Я якраз зі сніданку собі а кімнату кілька пиріжків прихопила у кишеню, так, щоб ніхто не побачив, там і з м'ясом є. Погодую тебе, як годиться, бо геть ти зморений. Тільки перестань на мене так дивитися, наче боїшся мене! Адже ти щойно лащився. Чи ти того павука боїшся, який по стелі зараз повзав? Хай тільки-но ще раз з'явиться! Я тоді вже поговорю з ним! — глипнула я на замашний факел, котрий лежав поруч.

Кіт тільки нявкнув у відповідь, мовляв, сама йди, не піду, і навіть не поворухнувся. Я ще раз задерла голову вгору, пильно вдивляючись у павутинні нетрі під стелею. Нікого там не було. Але от відчуття, що за мною спостерігають сотні невидимих очей, не зникало.

— Агов, є тут хто-небудь?! — гукнула я не дуже голосно. 

Але відповіддю мені була тиша.

— Ну, якщо ти не хочеш з'являтися, то я піду геть! — вигукнула я знову. — Сиди тут зі своєю павутиною!

Я розвернулась і, лаючись на всі заставки на павука, на кота, на цю кляту запавутинену залу і на свою дурну цікавість, яка не дає мені спокійно сидіти в кімнаті, подалася геть. Плутала тими похмурими коридорами, здавалося, цілу вічність, але інтуїція, як завжди, мене не підвела, і я все-таки знайшла шлях до своєї вежі та ще й нікого не зустріла. Це мене дуже порадувало, бо якби побачили мене зараз у такому вигляді, то точно би було багато запитань до мене. Ну, в принципі, й у мене зараз є багато запитань до мешканців цього замку, але то пізніше буде...

Коли я нарешті влетіла у свою вежу, то аж зраділа, бо тут було світло, вікна не занавішені, сонечко ще заглядало у великі круглі вікна.

Факел, яким я розривала павутину, швиденько запхала під ліжко, нехай лежить там, а раптом ще коли-небудь знадобиться. Потім почала приводити себе до ладу, обдирала ту гидку павутину, що прилипла до сукні, волосся розчісувала, і трусилася ще добряче, бо страх, хоч наче і минув, але все одно якось було мені незатишно.

Нарешті більш-менш привівши себе до порядку і заспокоївшись, я вмостилася на ліжку й дістала той дивний записничок. Цікавість аж розпирала мене, бо так сильно хотілося дізнатися, що ж там, у ньому могло бути такого таємного, що аж сторінки хтось повиривав? Почала я на тих двох сторінках, котрі, очевидно, у якомусь поспіху не встигли вирвати, розбирати дрібний почерк. Але як тільки-но мої очі поглянули на перші слова, як літери почали зникати! Прямо на очах! Я прочитала речення — і воно зникає, наче хтось невидимою гумкою все стирає. О, я чула про таку магію! Це коли хтось щось напише спеціальними магічними чорнилами, але якщо інший хтось прочитає, то зразу все зникає. Тож я, намагаючись вхопити суть, читала швидко, жадібно, бо текст зникав швидше, ніж я встигала все зрозуміти й осмислити… Але й написане там було цікаве й загадкове, тому я все-все запам'ятала, бо на такі речі (шокуючі новини, епатажні плітки, страшні таємниці і дівочі секрети) у мене пам'ять пречудова…