Павутинка шоста

Павутинка шоста

Я все-таки схопила свій факел, бо, хоч і перелякалася добряче і руки тремтіли, але я вже приготувалася дати відсіч будь-кому, хоч павукові, хоч чорту лисому, бо в такому стані я, мабуть, могла б і замок розвалити, якщо добре постаралася б. Очікувала побачити щось із купою очей і щелеп, з вісьмома ногами і страшне, але побачила невеликого і розлюченого на вигляд кота, який вигнув спину дугою і настовбурчив шерсть, намагаючись здаватися вдвічі більшим. І зашипів на мене! Ох, свята кукурудзо, воно було таке миршаве, що там надувайся чи не надувайся, а нікого не злякаєш. Але кіт був незвичайний, чорний, як глупа ніч, з очима, що світилися в напівтемряві залу, наче дві розпечені вуглинки, і виглядав він так, ніби не просто тут живе, а мінімум командує цим замком. Хоч і мале та хирляве, але поглядом наче лаявся, і ще й дивився на мене з таким презирством, ніби хотів сказати: чого вештаєшся тут, це моя територія, геть звідси!

— А ти ще хто такий, волохата бідосю? — запитала я в кота, опускаючи факел, який вже наставила перед собою, щоб, якщо що, то відбиватися. — Ну ти й злякав мене, зараза! І подряпав!

Я доторкнулася до руки, де біля ліктя з'явилися три подряпини, це так кіт по мені біг, вистрибнувши з кокона, і проїхався пазуристою лапою.

Кіт, який явно не збирався зі мною розмовляти і миритися, ще раз засичав, показав свої гострі, як голки, ікла і пробігся вбік, а потім рвонув і з розгону застрибнув на той самий агрегат-кокон біля мене.

Я підвелася на ноги, не випускаючи з рук факела (ну, хто знає, хто тут ще лазить, у цій залі, хоч раз вдарю, захищаючись), і глянула вгору. На вершині кокона кіт сидів, вилизуючи свою лапку, і з презирством спостерігав за мною.

— Ох, слава кукурудзі, що це просто кіт, — пробурмотіла я собі під ніс.

Я незадоволено похитала головою, запхала факел під пахву, щоб не забути, схилилася, дістала свою магічну свічку з того кокона, обтрусила трохи свою сукню від пилу та павутини (це було без толку, бо воно все одно не обтрушувалося!), витерла долоню об поділ сукні і знову поглянула на кота.

— Звідки ти тут узявся? Та ще й худий такий? Тебе що, не годують? 

Кіт навіть не поворухнувся, тільки хвостом почав смикати в різні боки та вирячатися на мене ще більше. І тут мене осяяло. А може, цей кіт — це не просто кіт, а якийсь тут охоронець, або перевертень, бо хто ще може жити в такій дірі і охороняти ці кокони, як не якась магічна істота, що працює на хазяїна замку? І поки я так стояла і роздумувала, кіт раптом стрибнув униз, прямо на підлогу, підійшов до мене, обнюхав мої черевики, в потім почав тертися головою об мою ногу, голосно муркаючи. Ага! То він наче не злий! І хоче подружитися, або, принаймні, просить, щоб я його погладила, бо кіт — це завжди кіт, навіть якщо він живе в лігві павука і лякає його наречених до напівсмерті!

Я обережно погладила кота, і він відповів мені задоволеним «няв-няв-няв». Але раптом кіт завмер. Його вуха притиснулися до голови, а очі ще більше розширилися, і він втупився кудись у темну стелю над моєю головою. Потім різко відскочив убік і сховався всередині кокона, залишивши мене саму посеред цієї павутинної зали.

У самій же залі раптом стало зовсім тихо, моторошно тихо, як на мене. Чи то я така ще перелякана була? І тут над моєю головою, десь там, високо у темряві під стелею, пролунав гучний і сухий тріск, неначе хтось ламав великі сухі гілки. Я повільно з жахом почала піднімати голову, намагаючись побачити, що чи хто там. Серце мало з грудей не вилетіло, і я подумала, що зараз тут-таки впаду знову від страху.

Я вдивлялася в темряву, чекаючи на найгірше, але… там було порожньо. Тільки павутиння помітно погойдувалося, наче після чийогось швидкого руху. Здалося? Ні, я точно чула звуки! Я роззирнулася навколо, взяла факел в руку і так тримала перед собою. І раптом помітила щось на підлозі біля самого входу до кокона. Цього там раніше не було!

Я поглянула пильніше і завмерла: на брудній підлозі лежала вишукана шкіряна чоловіча рукавичка! Вона була чистою, але трохи потертою, я підняла її і придивилася ближче, а потім понюхала. Гм, вона пахла якимись травами.

Чия вона? Невже хазяїна замку, монстра-павука, який снує тут оці всі сіті? Невже господар замку справді був тут лише мить тому? І чому він не вбив мене, а залишив цей дивний натяк? Адже точно це якийсь натяк!

Страх змінився в мені незрозумілою злістю, бо хто б він не був, павук чи людина, але він дражниться зі мною! А я не люблю, коли зі мною дражняться!