Павутинка п'ята

Павутинка п'ята

Я проходила все далі й далі коридорами вглиб замку, і якщо спочатку ще було трохи прибрано навколо, то чим далі я йшла, тим занедбанішими ставали коридори, але всі двері, які я смикала, були зачинені. Переходила з поверху на поверх, і скрізь було те саме, темно, всі вікна завішані, якщо це був коридор, а якщо це були двері, то їх не можна було відчинити...

Аж раптом я побачила якесь світло вдалині, пройшла трохи далі по коридору і увійшла у великий зал, тут теж усі вікна були завішані чорними ганчірками-шторами, але оскільки вікна ці були дуже величезні, то, напевно, тканини не вистачило, і деякі штори були закороткі, тож пропускали світло ззовні. І це була величезна зала, заставлена якимись незрозумілими агрегатами, але що було найдивніше і, в принципі, для мене найцікавіше, то це те, що весь цей зал був заснований павутиною! Павутина була скрізь! Я навіть не могла пройти далі від дверей, тому що буквально стіною висіли нитки павутини, які треба було роздирати руками, що я і спробувала зробити. Павутина гидко прилипала до пальців, і я зрозуміла, що мені зовсім не подобається, коли вона мене торкається, тому треба було знайти що-небудь, чим би можна було її порозривати. Я роззирнулася навколо, але нічого не було такого запашного. Хоча... Біля вхідних дверей висів досить великий факел, у якому колись мабуть горів вогонь, а зараз він був порожнім і не горів, тому я витягнула його зі спеціального закріплення і почала розмахувати ним, як мечем, поперед себе, розриваючи павутину, що звисала з високої стелі до підлоги і тягнулася також ще й впоперек, від стіни до стіни. От, якщо ви коли-небудь пробували, хаотично і роздратовано махаючи ножем, розрізати натягнуту перед собою дуже тонку матерію, типу марлі, то це було схоже. Саме так і в мене було зараз, мій факел, наче гострий ніж, розрубував павутинні нитки, і я поступово просувалася далі, розглядаючи все навколо.

Ці величезні агрегати виявилися схожими на кокони, і кокони ці були здоровенні, вищі за мене десь, можливо, на цілий зріст, начебто яйце велетенської істоти взяли, надрізали трохи та й поставили сторчака, і отак стояли ті кокони, поцятковані сірими плямами та обплутані павутиною. Це вже мені не дуже сподобалося, адже весь зал нагадував, що тут, у замку, живуть все-таки не тільки люди, а й страшний монстр-павук, і отут, у цьому залі, очевидно, він точно бував, бо бач, до нареченої не виходить, зате павутину он як ретельно снує!

Як тільки я пробралася крізь неї до одного з коконів, то почала обходити його по колу, так само обриваючи павутину, неначе якусь юрту обходила. Тут, у цьому коконі, за логікою, напевно, повинен був бути якийсь вхід. І незабаром вхід цей я знайшла. Точно! Це була невелика дірка, через яку справді можна було залізти досередини, але у тій дірці панувала чорнота, і мені стало трохи страшно, бо невідомо ж, що там знаходиться. Але ж і цікаво було, кукурудза його бери!

Я присіла і почала запихати туди всередину свою магічну свічку, щоб освітити і подивитися, що ж там таке, але видно все одно не було нічого. Тоді я лягла на підлогу і руку якнайдалі простягнула туди, досередини кокона...

І раптом щось як стрибнуло, як засичало, як заверещало! Зарепетувала, зараза, мені прямо в обличчя! А потім, скотиняка, застрибало по моїй голові, по плечах, по сідницях, по стегнах і відбігло в сторону! Я так і ляпнулася там, на тій підлозі! Перелякалася так, що вам не передати! Серце мало з грудей не вилетіло, і я подумала, що зараз тут-таки задихнуся від страху. Магічна свічка випала з однієї моєї руки й покотилася десь усередину до того кокона, замашний факел, який слугував мені мечем, вилетів із другої руки і глухо гепнувся поруч зі мною...

Прокляття! Я не лякалася так сильно з тих пір, як мій сусід Гоцикко прийшов до нас пізно ввечері, щоб позичити сіль, але забув зняти поминальну маску! Бо в нас, коли на відоме свято покійників поминають, то вдягають маски різних монстрів, щоб нагадати всім, а насамперед самому собі про смерть, яка навколо ходить. А побачивши маску монстра, вона ніби-то злякається і геть піде. Ну, не знаю, як смерть, а Гоццико тоді не пішов від нас, а полетів, бо я його добряче лопатою вдарила, і досі шрам біля вуха є в нього.

Я злякалася зараз добряче, але й набралася бойового духу, бо в переляці я страшна! Це всі на нашому кутку знають! Я повільно обперлася на лікті і розвернулася, вже намацуючи тремтячими пальцями свій вірний факел і очікуючи побачити щось страшне, яке зараз нападе на мене...