Павутинка четверта

Павутинка четверта 

На другий день зранку я прокинулася, згадала, де я є, і зітхнула. З одного боку, було неприємно, що знаходжуся невідомо де, почуваюся якоюсь дивною нареченою, яку жених навіть не зустрів, коли вона прийшла у замок. Ще й втекти звідси неможливо... А може, й можливо? Просто я не перевіряла. Звідкись же ці люди з'явилися у палаці, і шеф-кухар Бартус, і служниця Діонія. Треба буде все розвідати. З іншого боку, я зраділа, що не треба з самого рання вставати і запрягатися до праці, як це я робила у своєї мачухи, працюючи від світанку до пізньої ночі. Хоч відпочину тут трохи.

За круглим віконцем я побачила, що сонечко вже світить, і якось на душі посвітлішало, і настрій піднявся. В принципі, я навіть непогано влаштувалася, адже ніхто мене від самого початку не вбив і не з'їв — і це було великим плюсом.

Я одягнулася і знову зібралася була йти на кухню до сніданку, як раптом двері відчинилися, і на порозі з’явилася неприємна і манірна пані, висока, худа, з підтиснутими губами, було одразу видно, що людина живе за правилами, які сама ж і вигадала. На мене вона майже й не глянула.

— Я Нора, головна ключниця цього замку, — процідила вона, оглядаючи мою кімнату так, ніби шукала там щось приховане чи заборонене. — Мені вже доповіли, що з'явилася чергова наречена. Запам’ятай, дівчино, що тут у нас давно встановлені традиції. Усі наречені снідають, обідають і вечеряють виключно у великій їдальні. Зараз же йди за мною туди!

— Гм, доброго ранку, — привіталась я. — А на кухні не можна? Там Бартус такий смачний компот готує.

Я спробувала пожартувати і поторгуватися, але Нора лише блимнула очима.

— Сніданок у їдальні! — відрізала вона. — І взагалі, у кожної нареченої, котра сюди потрапляє, є розпорядок дня та визначені місця, кімнати й зали, куди вона може заходити, а куди їй ходити заборонено. Я тобі все покажу і розкажу, і цієї традиції ти обов'язково повинна дотримуватися, якщо не хочеш... е-е-е... зустріти свою смерть.

У мене виникло дуже багато запитань та заперечень, але я прикусила язика. Опиратися зараз, то це собі дорожче. Треба спочатку все тут розвідати, більше про всі ці таємниці дізнатися, бо цей павук крутить якісь дивні справи, наче я є, а наче мене й немає. Щось тут нечисто, і я це обов’язково з’ясую. Крім того, що це за манера, щоб кожного року наречену собі отримувати і не одружуватися? А попередні наречені де поділися? Адже до мене кожного року сюди приводили дівчину і запихали так само, як і мене, за ворота.

Я спустилася в їдальню за високою і похмурою Норою. Ну, що сказати? Приміщення було величезне, але таке ж похмуре, як і ключниця цього замку. Добре хоч у моїй вежі вікна не занавішені ніякими ганчірками, тому що у їдальні було темно, горіли тільки магічні свічки. Так і хотілося підійти до вікон та повідсовувати ті занавіски! Вже надворі день сонячний, а тут прямо, як у склепі. Хоч і прибрано у цій їдальні було відносно, проте від усього віяло якоюсь мертвечиною і безвихіддю. Посеред зали стояв здоровенний, просто прездоровенний стіл, за яким було накрито сніданок. Тільки от сиділа я там одна. Тиша була така, що чути було, як у мене в животі бурчить, і мені було трохи незатишно. Але хай уже.

Я всілася за стіл, де окрім мого прибору стояв ще один, вишуканий і порожній, наче ще хтось один зі мною повинен був снідати. «Може, павук прийде?», — подумала я і налаштувалася вже на зустріч із ним. Але він не з’явився ні на сніданок, ні на обід, ні на вечерю. Ага, тоді вже мені стало трохи зрозуміло, що нареченим спеціально ці традиції вигадали, щоб знати про них усе, де вони знаходяться, щоб були під контролем. Ох, не любила я такого, але мовчу, приглядаюся.

Почала я також розпитувати про павука двох служниць, які приносили їжу, але вони, як тільки чули мої запитання про господаря, очі відводили і мовчали весь час. Наче німі якісь, чесне слово.

Після сніданку Нора прийшла знову в їдальню.

— А тепер іди у свою кімнату і не виходь, — скомандувала вона. — Тобі там буде краще, бо у замку вештатися не можна.

«Краще кому буде? Тобі, щоб я не заважала у якихось ваших секретах?», — подумала я собі незадоволено, але вголос не сказала.

Повернулася я у свою вежу, посиділа годинку-другу, порозглядала краєвид за вікнами, де було навіть видно усю нашу столицю, як на долоні, бо вона недалеко знаходилася. Потім у шафі порилася, порозглядала, який одяг там є, а він був весь пишний, багатий, гарний, але старий і якийсь потріпаний. Більше нічого цікавого у цій кімнаті у не було.

Ох, не можу я просто так сидіти! Як уявлю, що все життя тепер отак буду жити, то ж плакати хочеться. Ну, цікавість — це була моя головна вада, або ж головна чеснота, як подивитися. Зітхнула я, поглянула на двері, потім підійшла і відчинила їх. Ну, гріх же не скористатися можливістю все розвідати, хіба ні?!

І я тихенько вислизнула зі своєї кімнати. Спустилася по сходах і почала крадькома досліджувати найближчі коридори, намагаючись не шуміти. Тут всюди були якісь старі гобелени, дивні статуї, а ноги самі вели мене туди, де було найбільш темно. Я й тихцем магічний ліхтарик зі стіни у коридорі віддерла, щоб собі все навколо освітлювати...

Цікаво, що ж це за традиції такі тут у них, що від мене ховають свого господаря? Але я у дитинстві дуже гарно у хованки гралася, завжди вміла всіх знаходити, тому і господаря цього замку, неввічливого павука, точно знайду! Дуже вже багато у мене до нього виникло запитань…