Павутинка третя

Павутинка третя

Замок у цього павука справді дуже гарний виявився, великий, добротний, це видно мені було по тому, які на стінах картини висять, які скульптури стоять, які меблі дорогі та вишукані. Правда, якщо прибрати тут, то був би значно кращий навіть за королівський. У королівському замку я була лише один раз, сьогодні, коли мене до короля приводили. Ох, пишно там і гарно, нічого не скажеш, але не така все-таки елегантність і краса, як тут, у цьому палаці на Павучій Горі.

Піднявшись на другий поверх, ми зі служницею повернули ліворуч, пройшли по довгому коридору й опинилися у великій кухні. На стелі по периметру висіли магічні ліхтарики, тому тут було ясно та світло, хоч вікна теж завішені. І знаходився там один чоловік, очевидно, кухар. Високий, худий, як тріска, із вусами довгими-предовгими, які йому аж до грудей сягали, і схожий він мені був на жука-рогача з такими довгими вусищами.

— Доброго дня, — привіталась я, як годиться.

— О, доброго дня! Це новенька у нас? — запитав чоловік.

— Так, це наречена для хазяїна. Сьогодні, виявляється, той самий день, коли наречених приводять, а ми геть закрутилися і забули! — забідкалася Діонія.

— Ой, — схопився за голову чоловік, — то ж треба її погодувати! — І він кинувся щось смажити та гріти на великій плиті.

На кухні панував порядок, я одразу це помітила, а це означало, що чоловік любить свою роботу.

— Дякую, — сказала я чемно, — я б із задоволенням щось поїла, а то голодна дуже: як зранку мене з дому забрали та сюди весь день везли, то оце вже до вечора і не їла я нічого.

— Люблю, коли люди гарно їдять! — засміявся кухар. — Мене Бартус звати, а тебе як?

Познайомилися ми із шеф-кухарем, дуже приємний чоловік виявився. Він посадив мене на лаву, і стала я чекати, поки їжу приготують, а саму мене так і смикає, щоб допомогти в чомусь цьому шеф-кухареві. Але пори стримую себе , адже я тут наче гостя, в не прислуга. Служниця теж поруч сіла, почала мене розпитувати, як там, у зовнішньому світі.

— Не виходимо ми з цього замку вже багато років, — розказала Діонія. — Але інколи, коли наречених приводять, то дівчата нам багато цікавого розповідають. До цих пір король старий на троні сидить? А яка там нова мода зараз? — поцікавилася жінка.

— Так, різне нам розказують, — підхопив розмову Братус. — А я рецепти розпитую, які, може, хтось нові знає! — долав і собі кухар, ставлячи на стіл переді мною велику миску із підсмаженим м'ясом. — Пригощайся, Жоллі!

Я почала їсти та про життя-буття за парканом розповідати. Усе розказала, що знала: і про короля, і про те, яка мода зараз, і рецептів кілька для кухаря згадала. Із шеф-кухарем гарно ми поспілкувалися, але все мене смикало запитати, звичайно ж, про їхнього господаря. Коли вже я закінчила їсти та почала пити смачний компот із фруктами, то й сама розпитувати почала:

— А що, — кажу, — хазяїн ваш? Чому не зустрічає наречену свою? Чому не виходить на люди? Та й ви звідки тут взялися, невже добровільно погодилися жити біля цього монстра?

Перезирнулися чоловік із жінкою, але щодо монстра нічого не сказали. Очі відвели, зам'ялися.

— Зайнятий він сьогодні, тому й не вийшов тебе зустрічати, — сказала Діонія.

— Так-так, — підхопив шеф-кухар Бартус, — і ні сьогодні, і ні завтра мабуть не побачитеся. Можливо, на днях, — промовив він і відвернувся.

Ох, чує моє серце, щось тут не так і не те! Але не наполягала, щоб розповіли, а підвелася з лавки, подякувала за обід, чи то вечерю вже, бо день добігав кінця, та й кажу:

— То якщо я вже тут жити буду, а господар ваш ще поки що зі мною зустрічатися не хоче, то, можливо, покажете мені, де я мешкатиму та спатиму?

— Так-так, — заметушилася служниця, — ходімо зі мною!

Повела вона мене знову від кухні по коридору на третій поверх, а потім ми піднялися крутими спіральними сходами високо у якусь вежу. Була ця вежа дивна дуже, кругла, по колу зроблена. Стояли там у найвищій кімнаті ліжко, стіл, стілець, шафа — усе, як треба. І вікна були в ній круглі, здоровенні, але дивною якоюсь плівкою покриті, начебто й магічною, схожою на скло, але то не скло було. Я доторкнулася до неї, а пальці буквально вгрузли в це дивне скло, навіть, мені здається, можна було руку через нього пропхати назовні. Подивилася я вниз, а там високо дуже було, гепнутися добре можна і вбитися точно, якщо необережно хибнешся біля підвіконня. Запитала я про вікно служницю, а вона мені каже, що то спеціальна магічна шибка, яка не дозволяє, щоб вітер чи пил сюди проникали. І справді, ніби й шибки немає, в ніби вона і є. Гм, треба бути обережною біля тих вікон.

— Не можу тебе в іншу кімнату поселити, бо тільки ця кімната для наречених призначена, — додала жінка, залишаючи мене тут, щоб я облаштовувалася.

Показала Діонія мені також шафу, в якій було багато гарного одягу, показала в кутку всі речі, необхідні для вмивання та справляння різних необхідних для людини речей, та й пішла собі. Дивно якось. Не тримають мене, як полонянку, нагодували, кімнату дали... І вийти звідси я теж могла, бо не зачинені тут двері виявилися. Як тільки Діонія вийшла, я через деякий час, звичайно ж, двері посмикала і перевірила...

Отак я і стала тут жити, у цій вежі… А господар замку ні на другий, ні на третій день зі мною так і не зустрівся...