Павутинка друга

Павутинка друга

Отож пішла я цією стежкою-дорогою до воріт, роздивляючись навколо. Замок високий, красивий, вікна довгі й великі, чомусь круглі. І чомусь павутини ніде не видно, аж здивувалась я. Думала, якщо павук тут живе, то і павутини повинно бути багато, а замок наче й непоганий вигляд має, незруйнований. На баштах навіть прапорці якісь помітила. Чи то мені так здалося? Підійшла я ближче до вхідних дверей, а вони самі для мене й відчинилися. Ну, зітхнула я важко та й переступила поріг.

Увійшла у великий хол, але там нікого не було. Тільки темно, тому що назовні хоч і день, і сонце світило, а тут усі вікна позанавішували якимись чорними шма́тками. Це мені не дуже сподобалося, бо люблю я, щоб світло було і гарно навколо. Ступила я два кроки через поріг, бачу, нікого немає.

«Не зустрічає мене цей павук, не любить гостей, видно», — пробурмотіла я.

Почала йти майже навпомацки, адже темно було, а двері за мною одразу ж зачинилися. Наче там диван чи крісло якесь побачила, чи щось схоже на камін біля стіни. А якщо камін, то, можливо, там і вогонь можна якось запалити, щоб пороздивлятися тут усе? Бо не поспішає хазяїн мене зустрічати. Ступила я ще кілька кроків — та як перечепилася, та як упала! Тут у мене лайка з рота і вирвалася, добряча така, трохи, чесно кажучи, груба і непристойна, бо чула я, що у таверні дядьки так лаються, то й собі запам'ятала на всяк випадок. У життя все згодиться. Ось і згодилося. 

Раптом чую, хтось сміється збоку, причому жіночим голосом.

— Агов! Ви мене тут вбити хочете? Темно ж як! Чому це у вас так темно?! Світло зробіть! Хто поначіплював усі ті шма́тки на вікна? Повідкривайте вікна, щоб світло було, або вогонь якийсь запаліть, свічку чи що! — почала я бурмотіти і лаятись, піднімаючись на ноги. — Я тут, між іншим, прийшла як наречена до вашого павука, чи хто він там у вас, а мене так зустрічають? Чи він їсти мене зібрався? Якщо їсти, то їжа його вбитися тут може, ще не дійшовши до його столу!

Тут знову щось зашаруділо, хтось зітхнув, а потім вогник маленький з'явився, і хтось запалив свічку. Дивлюсь, а це жіночка приємної зовнішності й невисокого зросту, одягнена в одяг служниці.

— Ой, та то я забула світло запалити, — каже вона. — Забула зовсім, що сьогодні має прийти наречена. Мене Діонія звати. А тебе як?

— А мене Жолліза, — сказала я, обтрушуючи пил із сукні та потираючи забитий бік. Все-таки ляпнулась я тут знатно! — А я думала, що павук тільки один у замку живе, більше нікого немає. А ви хто?

— Я служниця його, і ще тут кілька людей у нас живе, — відповіла жіночка. — Але всі зайняті своїми справами. Гм, чомусь геть ми забули про цей день, що сьогодні ж мають наречену привести. Так що вибач, Жоллізо, що так сталося, — жіночка заклопоталася, поправляючи фартух. — Ти, мабуть, їсти хочеш? Ходімо, нагодую тебе!

Вона покликала мене за собою і пішла, тримаючи свічку. Я йшла за нею і роздивлялася навколо. Замок був похмурий, занедбаний, заснований все-таки павутиною, але не такою густою, як я уявляла. Зате інтер'єр був на любителя, вздовж стін стояли скульптури лицарів, які тримали списи, але в них замість шоломів були якісь черепи з рогами. А одне крісло взагалі виглядало так, ніби його зробили з кісток якогось гігантського кролика, страшно і смішно одночасно.

— Не звертай увагу, — сказала Діонія, помітивши, що я розглядаю опудало триголової сови на стіні, — хазяїн любить трохи дивні прикраси.

Ми пройшли по коридору, де статуї горгулій так витріщалися, ніби оцінювали, скільки м’яса на моїх стегнах. Я ж лише гмикнула, бо після мачухи мене вже ніякі чудовиська не налякають. Привела мене ця жіночка-служниця на кухню, і я відчула, що й справді голодна, бо весь день нічого не їла. Ну, і трохи я заспокоїлася, принаймні, тут не збираються мене одразу варити в казані для того павука, і то добре...