Павутинка перша

Павутина перша 

Мачуха так плакала, що я аж здивувалася. «Ого, — подумала я, — невже це вона так за мною бідкається?». Буквально пів години тому так сильно сварилася, із дому майже виганяла... А як солдати короля прийшли за мною, то так зразу і плакати почала, що хай свята кукурудза милує! Сльози великі й натуральні так і полилися. І я, замість того, щоб хвилюватися та боятися, як всяка нормальна дівчина зробила б, коли мене солдати за руки хапали та тягнули до виходу, тільки здивовано озиралася на неї. Але нюх у мене добрий, і почула я, уже коли вона ближче підійшла, специфічний запах. Ага, ось воно що, то вона цибулею хустинку свою змочила! Ну й хитрюга! Напевно, хоче, щоб потім всі розказували, як вона горювала і яка я їй була дорога і мила, і в мера піде грошей просити...

Але то таке... Хай уже... Солдати мене вели, а я все думала: «Може, й на краще все, хто його знає...».

У нас у королівстві двох дівчат завжди обирали, щоб до того покруча, який живе на Павучій Горі, їх відводити. Привозили до короля спочатку, одну дівчину залишали як фрейліну для короля (в дурню ясно, що то за фрейліни були!), а другу — покручу віддавали. То я навіть не сумніваюся, що мене тому міціанцеві віддадуть, тому що другою, я чула, хотів мер міста свою дочку віддати спеціально. Та ясно, що там усе вже домовлено, у фрейліни мітить, королю в коханки...

Отож, повели мене, до великої карети запхали, а там і справді уже дочка мера сидить. І повезли нас до столиці. До мене вона навіть і не обізвалася, сиділа тільки, зверхньо зиркала. Але мені байдуже було, бо роздумувала я над долею своєю і над тим, що сама на світі залишилася після смерті батька, ні́кому мене, сироту, захистити навіть. Мачуха мене все-таки не виганяла ці два роки після смерті мого батька із дому, тому що ще леліяла надію, що віддасть мене заміж за сусіда, старого діда. Багатий він був, а її не хотів, з молодою хотів одружитися. Але я все якось відмовлялася, викручувалася, а тут уже і забрали мене. Для мене, з одного боку, навіть добре. Може, мене від нелегкої долі щось врятує? А може, випаде якийсь вдалий момент, і втечу?

Королівство наше, Асордія, невелике. Раніше, кажуть, було дуже багате і процвітаюче, але десь років двісті тому сталося щось, і почало воно занепадати. Король зараз сидить на троні вже не дуже молодий, і спадкоємця в нього немає. Кажуть люди старі, що невідомо, що далі буде, можливо, вилізе зі своєї високої вежі той покруч-міціанець та й почне людей їсти... Хоча, звичайно, трон без короля після його смерті не залишиться, завжди знайдеться якийсь багатій, який владу захопить. Але то не моя справа, мені аби вижити якось.

Я вже почала роздумувати, як би то дорогою втекти, але дуже добре нас охороняли, солдати завжди за нами стежили, та ще й магічний браслет одягнули мені на руку. Точно не втечу. А вже коли приїхали до короля, то браслет і не знімали.

Привели нас у тронну залу, Його Величність на троні сидів, глипнув на нас злим поглядом, поглянув на дочку мерову втішено, а на мене навіть і не блимнув. Та ясно, нащо кому бідна обірванка?

— Цю, — каже, — ведіть до фрейлін! — вказав на мою супутницю.

— А цю до міціанця? — спитав солдат.

Скривився король, махнув рукою.

— Забирайте геть її! Зараз же до міціанця ведіть, бо спливають останні години, коли він має її забрати! Довго ж ви їх везли! — насварився він на солдатів.

Солдати швиденько схопили мене за руки, ще й маг якийсь позаду нас вчепився, і повели до Павучої Гори, точніше, повезли у фургоні, бо вежа того міціанця за містом була, але недалеко. Була та вежа оточена з усіх боків височезним парканом кам'яним, а перед парканом ще й магічні різні пастки було зроблено, щоб не вибрався той покруч звідти та не напав на столицю. Але кажуть, що він не вибирався звідти дуже давно, ніхто й не знав уже, який вигляд він зараз має. Інколи ото тільки на картинках можна було побачити, що страшний, весь покручений, чорний. Схожий він мені на павука... Кажуть, що і павуком є. Може, й правда, а може, й ні...

Отож, підвели мене до великих воріт, маг швиденько магічну пастку зняв біля тих воріт, солдати їх прочинили, і мене миттєво за ворота запхали. Чую ззаду за собою, що ворота зачинилися, і маг уже щось там бурмоче, якісь свої прокляття чи закляття говорить, щоб ворота знову магічно запечатати, щоб я назад не змогла вибратися і втекти. Та куди вже тут втечеш? Паркан удвічі вищий за мене, а далі і магічні пастки. Що я, дурна втікати? Це ж вірна смерть. А в замку міціанця я не була ще. Подивимося, що воно там і як. Роззирнулась я, бачу, попереду стежка, яка веде до воріт того великого замку.

«Ну, вернутися назад чи втекти ти, Жоллізо, не зможеш, то вперед іди, — прошепотіла я сама до себе. — Немає в тебе вибору, раз уже така доля твоя, то мусиш прийняти її. Але, — подумала я, — дорого віддам життя своє, якщо нападе на мене той покруч-міціанець!»...

_____________

Міціанець — я не вигадала це слово, це українське застаріле та рідковживане слово, що означає типу гібрид, метис, покруч або виродок. Але класно це слово вписалося в текст і атмосферу, правда? 😁

_______________

Новинка. Як завжди, monster romance. Ну, трохи специфічний, як все у мене. Пишу його у спеціальному стилі, щоб речення були схожі на павутини. Не знаю, чи вийде, але мені подобається 😁

Дякую вам за підтримку і коментарі ❤️