17. Знову сама

Дарина

Цього вечора я приїхала з роботи на таксі. Відчинила двері, і подумала, що в будинку якось підозріло тихо. Зазвичай Настя вмикала телевізор чи музику, або одне й інше разом, а також, почувши, що відчиняються двері, або ще раніше, що під’їхала машина, вона вибігала в передпокій і кидалася мені на шию. 

А сьогодні вона не вийшла мене зустріти. Я занепокоїлися, раптом донька захворіла? Швидко пішла до її кімнати, відчинила двері, але там нікого не було. 

Зазирнула до своєї спальні, інших кімнат — скрізь було порожньо. А коли зайшла на кухню, побачила записку, написану великими друкованими літерами, що була прикріплена магнітом до холодильника:

“Мамо, я скоро буду. До мене приїхав тато”.

Я швидко дістала телефон і набрала номер Слави. Невже він повіз кудись гуляти Настю, навіть не попередивши мене? І як вона замкнула будинок, адже двері були зачинені, коли я прийшла?

Я згадала, що в передпокої у ключниці був запасний ключ, пішла туди і побачила, що його немає. Слава, як на зло не відповідав, я чула довгі гудки, а потім вони змінилися короткими…

Я знову набрала його номер, і тільки тепер він відповів. 

— Ну, привіт, Дарино.

— Чому ти мене не попередив, що взяв погуляти Настю, — сердито сказала я. — А якби вона не написала записку, то я узагалі б не знала, де вона…

— Ми з Настею вирішили, що вона тепер житиме у мене, — продовжив він. 

— Це такий жарт? Як це “ви вирішили”? — я підвищила голос. — Привези зараз же її назад! 

— Вона і так жила з тобою довго, — відповів він. — А якщо хочеш жити з нею — маєш повернутись до мене. Ти все ще моя дружина, Дарино. Не забувай.

— Але ж у тебе є дівчина, ти сам казав, — розгублено промовила я. 

— Дівчина не дружина, посунеться, — впевнено відповів Слава. — Я хочу, щоб ти повернулась.

— Я зараз звернуся в поліцію і скажу, що ти викрав дитину…

— І що вони зроблять? Я твій офіційний чоловік і її батько, — відповів Слава.

— Що ти хочеш від мене? Я й так віддаю тобі всі гроші, які маю… А Сашині я не буду брати. Це принципово. 

— Повертайся до мене і ми будемо родиною, як і мали бути, — знов повторив він. — Я хочу, щоб ти жила зі мною. 

— Але навіщо це тобі? Я не кохаю тебе, ми вже стали майже чужими людьми. І Настя хотіла жити з Сашею…

— Ти кохала мене колись, покохаєш знов. Все одно саме я батько Насті, а не той багатій. І Настя хоче бути зі справжнім татом, а не чужим мужиком.

— Я хочу поговорити з нею, — попросила я. — Будь ласка, дай їй слухавку. 

— Ні, не дам. Приїжджай і говори, за дві години приїдеш, я дам тобі адресу пізніше. Але якщо візьмеш свого хахаля… Обіцяю, більше ти доньку не побачиш.

 — Добре, я приїду, — сказала я. Мені дуже хотілося побачити Настю, дізнатися, чи все в неї добре. 

— Тоді чекатиму, кохана, — на цих його словах виклик обірвався.

Якийсь час я сиділа, дивлячись прямо перед собою і збиралася з думками. Мені здавалося, що все це ніби відбувається не зі мною. Чому він це робить? Невже, коли кохаєш людину, то хочеш робити їй боляче? А якщо він мене не кохає ( в цьому я не сумнівалася), то навіщо я йому? Просто щоб не дісталася іншому? 

Я подумала, що, мабуть, настав час усе розповісти Саші. Мені треба було зробити це одразу, коли об’явився Слава, було великою помилкою, що я так довго тягнула. І все ж краще пізно, ніж ніколи… Можливо, тепер усе стане на свої місця. 

Зітхнувши, набрала його номер. Але він був поза зоною. Я набрала його ще раз — результат був той самий, і моя тривога ще більше підсилювалася. Раптом Саша теж у небезпеці? У Слави були різні друзі, в тому числі й серед криміналу. Він цілком міг якось нашкодити Саші…

У мене був його робочий номер, колись Саша дав його разом із своїм особистим. Не роздумуючи, я набрала номер офісу. Тут відповіли відразу.

— Алло, добрий день, офіс Олександра Михайловича, мене звуть Соня Валеріївна, як я можу до вас звертатись і чим можу допомогти? — почула я в слухавці знайомий жіночий голос.

— Добрий день, Соню. Це Дарина, — сказала я. — Не можу щось додзвонитися до Саші, його телефон вимкнений. Можливо, він на якійсь нараді? 

— О, це ви… Ні, Саша поїхав з офісу вже дві години тому, бо йому написала… — вона обірвала себе на півслові. — Ой. Певно, я не маю говорити цього.

— Де він, скажіть, будь ласка, це дуже важливо, — я відчувала все більше занепокоєння.

— Вам краще не знати, — сказала вона. — Ви ж ніби зустрічаєтесь… Я думаю, вам варто довіряти своєму хлопцеві і якщо він захоче, то розкаже…

— Він потрібен мені зараз, — я підвищила голос. — Це справді важливо, скажіть, де я можу його знайти! 

— Але його викликала Єва, до готелю Премʼєр, він одразу все кинув і поїхав, — все ж сказала Соня.

— Єва? — розгублено перепитала я. 

Соня ще щось тараторила в слухавку, типу того, що я не повинна засмучуватися, що, певно, Саша мені все пояснить, але я вибачилась і відбила виклик. Мені не потрібні були жодні пояснення. Я думала про те, що він потайки продовжує зустрічатися зі  своєю колишньою, а я для нього — лише прикриття, може, щоб чоловік Єви нічого не запідозрив…