15. Дзвінок з минулого

Дарина

Мені було неприємно, що Соня приїде до Саші додому. Хоча я й розуміла, що нічого дивного в цьому немає, адже це скоріше за все якісь робочі справи. І все одно було не дуже комфортно. Та я постаралася не показати цього. 

— Так, звичайно, йди, можеш не поспішати, — усміхнулася я до нього. 

— Не дивіться кіно далі без мене, — він підморгнув Насті і пішов до передпокою, а за мить я почула, як за ним зачинилися вхідні двері.

— Я зараз подивлюся, — Настя швидко зіскочила з дивану і побігла до вікна. Я не встигла її зупинити. 

— Негарно підглядати, — тільки і встигла сказати, але вона вже поверталася назад. 

— Та жінка дала йому якийсь  пакетик з сердечками, — сказала Настя.  — Невеликий. 

— Ну, мабуть, то якісь робочі документи,  — я знизала плечима. 

Хоча якось справді дивно, чому з сердечками? Ну, може в неї не було іншого під рукою? 

— З сердечками? — ніби прочитала думки Настя. — Ні, то не документи!

— А що? — запитала я. — Хоча, чого думати й гадати, прийде Саша, то запитаємо у нього. 

— Може там валентинка і зізнання в коханні? — запитала Настя. 

— Так день Валентина вже минув, та й навряд чи Соня признавалася б своєму шефу в коханні, — я усміхнулась. — Тобі треба менше дивитися фільмів для дорослих. 

— Ну запитай його, — тихо сказала Настя. —  Але якщо він не покаже що в пакеті, значить, він щось приховує, як і тато тоді…

Я поглянула на неї і не знайшлася, що сказати. Слава дійсно щось приховував, він тривалий час повертався додому пізніше, придумував якусь додаткову роботу, але я переконувала себе, що в цьому немає нічого страшного, навпаки, він турбується про нас із Настею. 

Але коли він одного дня прийшов і сказав, що йде до іншої жінки, тоді я одразу пригадала всі ті запізнення і нічні дзвінки… Виявляється, Настя теж усе те помічала…

Саша увійшов до кімнати, але в руках у нього нічого не було. 

— А де твій пакет? — запитала Настя. 

— Який пакет? — Саша здається аж злякався її запитання, він точно не очікував його. 

— З сердечками, — Настя уважно дивилася на нього, очікуючи відповіді. 

— Настю, припини, це неввічливо, так допитуватись, — суворо сказала я. 

— Соня дещо купувала, я дав їй таке доручення, — сказав Саша. — А ще вона оргазувала зустріч з педіатром і співбесіду в школу, де можливе вільне відвідування. 

— Хочу у школу! — здавалося, Настя одразу забула про свої підозри. — А коли я туди піду? 

— Першого вересня, — усміхнулась я. — Ну, мабуть, ще на співбесіду треба раніше з’явитися. 

— А що це за співбесіда? — насторожено запитала Настя. — Мене можуть не взяти? 

— Ні, це просто формальність, — Саша погладив Настю по голові. — Тебе обов’язково візьмуть, просто треба визначити твій рівень знань і може найняти репетитора, щоб трохи позаймався з тобою, щоб потім тобі було легко в школі.

— Тоді добре, — вона усміхнулась. — А ти мені купиш рюкзак? 

— Авжеж, куплю, — Саша теж усміхнувся. — Рюкзак, одяг, зошити і все, що знадобиться. А з вересня буду тебе возити туди.

— А я ще хочу маленьку сестричку, — раптом сказала вона. — Мамо, ти народиш дитинку? Бо мені самій сумно. 

Її слова застали мене зненацька. Я розгублено поглянула на Сашу. 

— Можливо, колись народжу, — сказала не дуже впевнено. 

Саша теж виглядав дещо спантеличеним цим запитанням, він спочатку хотів щось сказати, але я тоді відповіла перша, і він знов ніби розгубився, але врешті-решт поглянув на Настю і сказав:

— У нас з твоєю мамою серйозні стосунки, — сказав він. — Але, чесно кажучи, про дитину я поки що не думав… 

— Але коли люди одружуються, то у них народжуються діти, — сказала Настя. — Чи ти передумав одружуватися з мамою? 

— Ну, якщо ти про те, що ми говорили там, у Давида, це трохи інше… 

— Ясно, — Настя виглядала розчарованою. — Добре, я тоді піду спати…

— Іди, я зайду до тебе через кілька хвилин,  — сказала я. 

Саша підійшов до мене, взяв мене за руку і зазирнув в очі:

— Ти ж не ображаєшся?… Щодо моїх слів про дитину. Просто це було дуже несподівано, я дійсно ще не думав про це.

Я поглянула на нього. Мені було потрібно це сказати, але я не наважилась… Зроблю це за іншої нагоди…

— Та все нормально, — промовила я. — На мою думку, народження дітей має бути продуманим рішенням. А ми ж іще тільки почали зустрічатися…

— Так, — Саша усміхнувся. — Добре, що ми так добре розуміємо одне одного… — він подався вперед і торкнувся губами моїх губ. — Я дуже хочу, щоб у нас все було добре, Дарино…

— У нас все буде добре, — прошепотіла я. — Я це відчуваю… Мені так тепло і затишно поруч із тобою…

— Я відчуваю те ж саме, — Саша торкнувся губами моєї шкіри і по тілу одразу ж пішли мурашки.