13. Дарина. Ми просто друзі і нічого більше

Мені було трохи незручно через те, що я так розказала Саші про все своє життя, можливо, це йому було зовсім нецікаво. Тому ми пили чай мовчки, здавалося, він  був надто замислений, може, також, жалкував про свою відвертість…

Коли ми вже вийшли з кухні, я спитала: 

— То які в нас плани на завтра? 

— Треба купити тобі якийсь нормальний одяг, — він знов подивився на мене тим оцінюючим поглядом і я відчула себе незручно, подумала, що, мабуть, він вважає, що в мене зовсім немає смаку…

— Добре, — сказала я. — Настю візьмемо з собою чи залишимо вдома? 

— Малій теж треба щось купити, я подумав, що буде неправильно, якщо ми залишимо її тут, це  виглядатиме дивно, — відповів Саша. 

— То ми її і в гості візьмемо до твого знайомого? — запитала я стурбовано. 

— Думаю, це буде логічно, — він кивнув. — Вона ж твоя донька. 

— А як він поставиться до того, що твоя наречена вже має дитину? 

— Не знаю, — Саша знизав плечима. — Але краще так, ніж це спливе якось інакше. 

— Мабуть, ти маєш рацію, — я зітхнула.  — Тільки треба попередити її, щоб не говорила зайвого…

— Вона — хороша дівчинка, — він теж зітхнув. — Мені шкода, що у вас все так склалося. Сподіваюсь, я хоч трохи допоможу.

— Дякую, — сказала я. — Ти хороша людина, дуже нам допомагаєш. Тож, звичайно, я теж постараюся зіграти роль якомога краще, і Настя також, вона розумна дівчинка, тільки з упертим характером…

— Певно, вся в маму? — він усміхнувся і поглянув на мене якимось незвичним поглядом, не таким, як дивився вдень.

— Я виглядаю впертою? — здивовано спитала я. 

— Сильні люди зазвичай вперті. А ти сильна, — відповів він. — І теж хороша. 

Я подумала, що навряд чи хотіла б бути сильною. Але саме життя змусило мене брати в свої руки відповідальність за себе і доньку. Більше не було на кого розраховувати, тож я стала такою вимушено. Але не хотілося цього пояснювати. 

— Дякую, — повторила ще раз. — Вірю, що у нас із Настею все буде добре. І в тебе теж, — додала, поглянувши на нього. — Ти обов'язково отримаєш той контракт. 

— Так, думаю, з тобою і Настею у мене є всі шанси, — погодився Саша, не відводячи від мене погляду, а потім несподівано простягнув долоню до мого волосся. Я зовсім не очікувала цього, тому затамувала дихання і дивилась на нього.  

— Ось, — він зняв з мене якусь пірʼїнку і показав її. — І звідки вона…

Я знічено усміхнулась.

— У мене вічно трапляються якісь казуси…

— Треба йти спати… Це був хороший день, хоч і трохи дивний. 

— Так, добраніч, — сказала я. 

— Добраніч, Дашо, — відповів він, після чого продовжував дивитись мені в очі. — Іди спати… 

Я ковтнула слину. Його погляд ніби гіпнотизував мене. Хоча, може, то я просто все придумала. Я не повинна думати про нього…

— Так, — сказала тихо. — До завтра…

Він ще якусь мить дивився на мене, але врешті-решт відвів погляд 

— До завтра, — після цих слів він таки пішов до себе.

Коли я лягла в ліжко, то довго не могла заснути. Може, справа була в тому, що мені було незвично на новому місці, а може, була ще якась причина, про яку я не хотіла говорити навіть самій собі…

***

Наступного ранку я зайшла до Насті в кімнату і сказала:

— Знаєш, куди ми сьогодні поїдемо? 

— Куди? — відповіла вона питанням на питання.

— Купувати новий одяг. Тобі й мені.  

— Ого! А чому? — здивувалась вона. — У нас же є одяг…

— Бо на вихідних ми підемо в гості до друга Саші. Хочеш? 

— Хочу! — енергійно сказала Настя. — Ма, а Саша… Він тобі подобається? Може, ти на ньому дійсно одружишся?

— Ні, доню, він не буде зі мною одружуватися. Він хороший, але не кохає мене. Тільки це між нами, в гостях цього казати не можна. Коли тебе там про щось спитають, тоді даси відповідь, а сама не влазь у розмову дорослих. Зможеш не підвести мене? Бо тільки за таких умов, як усе мине вдало, я отримаю роботу в Сашиному ресторані…

— То він тобі не подобається? — перепитала вона дещо засмучено.

— Ми з ним просто друзі. Ну, я граю роль його нареченої, але це все не насправді. Сподіваюся, ти це розумієш. 

— Розумію, — вона зітхнула і опустила очі.

— От і добре, я рада, що ти така розумниця, — усміхнулась я. — Ходімо снідати, а потім поїдемо за покупками? 

— Добре, — Настя кивнула, але більше в її очах я не бачила того ентузіазму, що був раніше. 

— Не сумуй, — тихо сказала я їй. — Все, що робиться, на краще, ти ж пам’ятаєш це прислів’я? 

Хоча насправді я не була в цьому впевнена. Та Насті не обов’язково було знати про мої сумніви…