11. Саша. "Це тільки гра"

Коли ми сиділи за столом всі разом, я зловив себе на думці, що це, в принципі, приємно, коли вдома ти не один.

Я ніколи не жив з жінкою, чи тим паче з жінкою і дитиною, тож для мене все це було в новинку. 

— Розкажіть трохи про себе, чи що, — я подивився на Дарину. — Ми маємо дізнатись краще одне одного. Що ви любите, що не любите і все таке.

— Я люблю ходити в зоопарк, — тут же сказала Настя і я перевів погляд на неї. — І в дитячі кімнати в торгівельному центрі! І в кіно!

— Добре, якось сходимо разом. І в кіно, і в зоопарк, — я усміхнувся і знов подивився на Дарину. — Як щодо тебе?

 — Я не знаю, — вона знизала плечима. — Ніколи навіть не замислювалась над цим… 

— Як можна не знати, що ти любиш? — запитав я навіть трохи роздратовано. — Ну блін, що тобі приємно робити? 

— Дивитися телевізор, — вона трохи почервоніла. — Але це мабуть, не те, що ти хотів почути… Готувати щось за новими рецептами… Ще люблю читати книги, але щось легке, таке, щоб гарно закінчувалось. 

— Це все справи для одного, — відповів я. — А щось таке, що можна робити разом, типу родиною, є?

— Не знаю, — вона геть розгубилась. — Коли ми жили всі разом, то нічого такого не робили… Ну, правда Настя була маленька, то я весь час займалась нею. Але… Мабуть, у нас була не така родина, як треба….

— Не подумай, я не хотів сказати, що у вас якась не така родина, — одразу сказав я. — Просто моє уявлення про родину отаке. Що треба ходити кудись разом, знати одне про одного всяке… Що подобається і не подобається. 

— А що подобається тобі? — несподівано запитала у мене Настя.

— Мені? — я замислився. — Ну, мені подобається разом вечеряти, як зараз. Думаю, мені сподобалось би виїжджати кудись на природу з родиною. Коли я був малим, батько завжди брав мене з собою на риболовлю. Хоч він і багато працював, ця традиція була у нас незмінною навіть коли я виріс, — я спохмурнів. — Ну, поки він був живий.

— Ми теж любили ходити разом у ліс, — сказала Дарина. — Батьки і я. Особливо навесні, тоді завжди так гарно було… А восени по гриби ходили. 

— Ну, хоч щось спільне у нас є, — я усміхнувся. — Треба ще домовитись щодо того, як ми познайомились і почали зустрічатись і все таке… Думаю, краще взяти за основу правду. Скажемо, що познайомились в тому ресторані. 

 — Добре, — вона кивнула.  — Скажемо, що я принесла тобі замовлення, а ти закохався в мене з першого погляду?

— Блін, якось неправдоподібно, — не погодився я. — Давай ти розлила на мене каву і я взбісився.

 — Так починається купа фільмів і книг, — усміхнулась вона. — Може, хай буде так, як у житті? Що я не почула, як ти мене покликав, і ти розізлився на мене?

— Добре, — я усміхнувся. — Хай буде. Я розізлився, але… Блін, ну розізлився я, і що було далі? Я взяв у тебе номер? Знову якось неправдоподібно.

 — Так, — сказала Дарина. — Він може не повірити… Може, ти розізлився тоді і все, а потім тобі стало незручно і ти вирішив вибачитись? На другий день, наприклад? Чи в той же, але пізніше? Може, запросив мене випити чашку кави? 

— З вибаченням підходить, — погодився я. — Але блін, запрошувати офіціантку на каву… Якось не дуже. 

 — Тоді запроси її в кіно, — підказала Настя. 

— Окей, значить перше побачення в кіно, — я кивнув. — То що, значить, нам теж треба сходити в кіно. 

 — Ура! Я хочу в кіно! — Настя аж підстрибнула на стільці. 

 — Настю, Саша не сказав, що запросив тебе теж, — Дарина подивилася на доньку. 

— Та сходимо разом, — я махнув рукою. — Все одно ж у нас це тільки гра, не справжні стосунки. 

Я побачив, що по обличчю Дарини ніби пройшла легка тінь. Але вона тут же усміхнулась:

— Якщо ти не проти, то я тільки за. Можна сходити на якийсь фільм, який би і Насті сподобався. 

— Тоді так і зробимо, — я кивнув.

Цікаво, чому вона так відреагувала? Треба буде з нею поговорити, але без Насті…