10. Дарина. "Тато, так тато..."

Я якраз підходила до дверей вітальні, коли почула останні слова Насті. 

— Настю, — зашипіла я, зрозумівши, що Саша не сам. — Іди до своєї кімнати, потім пограєш…

— Та хай грає, — махнув рукою Саша. — Скоро і вечеря приїде, — він подивився на молоду жінку. — Соню, це Дарина, Дарина зображує мою наречену. Дарино, це Соня, моя помічниця. 

— Добрий вечір, — привіталась я. Було соромно,  бо Соня уважно мене розглядала. 

А Настя, немов нічого не трапилося, підбігла до телевізора, увімкнула приставку і сіла на диван, не зважаючи більше на нашу присутність. 

— А, ну і Настя, — додав Саша, вказавши на малу, яка вже грала. — Вона — донька Дарини і тимчасово моя падчериця. 

— А я вже подумала, що ти приховуєш від усіх таємну доньку, — сказала Соня, усміхаючись. 

— Типу знайшов якусь колишню з дитиною, по очах зрозумів, що дитина сто відсотків моя, силою вивіз їх з дому і сказав "Моя донька буде жити зі мною! Ти теж!" і потягнув їх додому? — Саша засміявся.

— Ну щось таке, як у  турецьких серіалах, які дивиться моя мама, — сказала Соня. 

— Я не турок та й серіали не люблю. Тільки практичний підхід, — він подивився на мене. — Взаємовигідне партнерство. 

— Так, — кивнула я, відчуваючи, що червонію. Цієї миті почувся дзвінок у двері. — Це, мабуть, доставка, — махнула я рукою. 

— Пробач, Соню, нам з Дариною і Настею треба повечеряти і все обговорити. Часу обмаль, а нам з Дариною ще треба зіграти закоханих вже на цих вихідних, — я зітхнув.

— Добре, тоді я вже піду, — вона ще раз мигцем глянула на мене, а потім повернулася в бік Саші. — Переглянеш ці документи до завтра, добре? 

— Так, дякую, що привезла, — відповів він. — До зустрічі. 

Соня вийшла з кімнати, Саша рушив за нею, а ми з Настею залишились самі. 

— Доню, Саша не просив тебе називати його татом, — сказала я. — Він хотів, щоб ти просто кликала його по імені. 

— Але якщо ми типу "родина", чому я маю кликати його по імені? — вона насупилась.

— Бо в тебе вже  є тато, не може ж бути у людини два тата, — вирішила я навести перший-ліпший аргумент, який прийшов на думку. 

— Краще б моїм татом був Саша. Він багатий, хай і не любить мене, але принаймні даруватиме подарунки, — вона зітхнула. 

— Для тебе головне в житті — це багатство? —  похитала головою я. 

— Якби ти весь час працювала на нього, ми б жили краще, і бачились більше… — мала опустила голову. — Набридло сидіти самій вдома і чекати на тебе.

— Я буду працювати на нього й далі, — запевнила я. — Кухарем у ресторані. І тоді в мене буде більше вільного часу, кухарі не працюють допізна, як офіціанти. 

— Хіба? Думаю, вони працюють так само, — не погодилась Настя. — В ресторанах же подають свіжу їжу, значить, працюють до закриття.

— Ну все одно в них є якийсь графік, думаю, не щодня вони працюють до закриття, — сказала я.  — А може, я буду достатньо заробляти, і найму няню, яка буде з тобою, поки я на роботі. Щоб тобі було веселіше. 

— Добре, — вона обійняла мене. — Краще, щоб ти працювала не щодня до закриття… І щоб були вихідні. Я сумую за тобою…

У цю мить я почула, як до кімнати повернувся Саша. В нього в руках були пакети з доставки:

— Трохи затримався, термінал у кур’єра не працював, шукав готівку, — сказав він, усміхаючись. — Ходімо вечеряти? 

— Так, ходімо, — я була рада, що незручна ситуація вже позаду. — У тебе дуже мила помічниця. І відповідальна. 

— Так, — Саша усміхнувся. — Мені пощастило, що вона перейшла саме в мою компанію. Таких працівників дуже важко знайти. 

— Я поговорила з Настею, ми домовились, що вона називатиме тебе просто по імені. Правда, Настю? — я повернулась до неї. 

— Правда, — відповіла вона дещо насуплено.

— Та я не проти, можеш називати, як хочеш, — несподівано сказав він малій. — Конкретно Соня в курсі ситуації, і що ми просто граємо родину, а інші — ні. Роби так, як тобі зручніше, Настю.

— Я при Соні буду казати “Саша”, а при інших “тато”, добре? — Настя поглянула на Сашу, ніби шукаючи підтримки. 

— Добре, — він усміхнувся і підійшов до неї, а потім несподівано погладив по голові. — Тато, так тато. Ходімо вечеряти?

 — Ходімо! — вона зіскочила з дивану. — Я голодна, як вовк! 

Я дивилася на її усміхнене личко, і мені стало сумно. Насті не вистачає батька, вона готова його шукати в будь-яких інших чоловіках. Я намагалася їй дати все необхідне, але цього дати не могла...

Якщо вона прив’яжеться до Саші, їй буде складно усвідомити, що все це для нього — лише гра. Та я в цій ситуації змінити нічого не могла, тож залишалося тільки змиритися з нею…