9. Другий поцілунок

Саша

— Я хотіла б спробувати закохатися, — відповіла Дарина. — Щоб принаймні життя було прожите не даремно.

— Це може бути боляче… — сказав я. — Кохання може принести як позитивні, так і дуже негативні емоції… Мені от, наприклад, трохи страшно закохуватись знову.

 — Але ж існує і щасливе кохання, — зауважила вона.  — Думаю, просто ти ще не зустрів саме твою людину. А як зустрінеш, то вже не буде сумнівів, не буде страху. Ти просто будеш із нею, навіть не замислюючись над тим, чи варто це робити. 

— Певно, ти маєш рацію, — я відвів погляд.

Значить, мені краще нічого не робити, бо сумніви все ще є. Я не хочу, щоб їй потім було боляче. Та й моя реакція на Єву показує, що я дійсно не готовий. 

— Просто живи і насолоджуйся життям, — сказала Дарина трохи сумно. — А життя вже все розставить на свої місця…

***

Коли Дарина спускалась сходами, я мимоволі знов задивився на неї. Вона вдягнула ту чорну сукню, яку ми з Настею їх обрали, і ті підбори.

В якусь мить вже майже на останній сходинці, коли наші погляди зустрілись, я помітив, що вона таки трохи втратила рівновагу і в два кроки опинився перед нею і підхопив її. 

Тепер ми стояли практично обіймаючись, між нами не було зайвого простору, я дивився їй в очі і не міг відвести погляду. Як на зло всі слова з голови вилетіли і я просто витріщався на неї, назвати це інакше язик не повертався…

— Дякую, — сказала вона. — Я така незграбна…

— І красива, — сказав я і потім додав: — Тобі дуже личить ця сукня.

— Тобі теж досить костюм, — усміхнулась вона. — Одразу став схожим на якогось кіноактора. 

Я все ж відпустив її впевнивнись, що вона тримається на ногах і відвів погляд:

— Добре, що я тепер їжджу на машині, на мотоциклі в такому тобі було б незручно, — відповів я.

— А в тебе є мотоцикл? — тут же запитала Настя. 

— Ага, — я кивнув. — Певно, треба його продати.

— Не продавай, може ти ще захочеш на ньому їздити, — сказала мала. — Або мене навчиш, і я буду їздити. 

— Тобі ще мотоцикла не вистачало для повного щастя, — сказала їй Дарина. — І так он всі коліна позбивала…

— Але на ньому дійсно зовсім інші відчуття, не як на машині, — я усміхнувся. — Раніше я дуже любив відчувати швидкість і вітер свободи. Воно дійсно зовсім інакше.

— А чому зараз відмовився від цього? — Дарина зазирнула мені в очі. 

— Спогади, — я відвів погляд. — Не знаю, як буду почуватись, якщо знов сяду за нього. 

— Ясно, — вона, схоже, все зрозуміла, і ніби знову її обличчям пробігла тінь. — Тоді, мабуть, і справді краще продати…

— Напевно, — я зітхнув, але потім все ж змусив себе усміхнутись. — Ну, давайте не будемо про сумне. Сьогодні ми йдемо в гості. 

— А там нас пригощатимуть тортом? — одразк ж запитала Настя. 

— Думаю, що щось солодке там буде, — я погладив Настю по голові. — Але ти багато не їж, а то буде боліти живіт.

— Чому солодке дають не одразу, а тоді, коли ти вже добряче наївся? — насупилася вона. — Краще б зразу торт, а тоді все інше. 

— Якби торти були не тільки смачними, але й корисними, то певно так би й робили, — я усміхнувся. — А якщо вечеря пройде добре, то потім ми всі разом це відсвяткуємо.

— Якщо ти будеш поводитися чемно і не говорити зайвого, — додала Дарина, дивлячись на Настю. 

— А що, хіба я колись говорила зайве? — вона повернулася до мене. — Сашо, скажи, я завжди говорю не зайве! 

— Ти гарно справляєшся, — погодився я. — Думаю, все буде добре. 

— Тоді ходімо, щоб ми не запізнилися, — скомандувсла Настя. — В гості запізнюватися неввічливо! 

— Ти прямо командирка, — зауважила їй Дарина. — Забула, про що ми домовлялися? Не говорити, коли до тебе не звертаються…

— Не буду, — вона, схоже, образилася. — Зовсім мовчатиму тоді…

Дарина усміхнулась, дивлячись на мене. Ми обоє розуміли, що довго мовчати Настя все одно не зможе.. 

***

Коли ми вже підʼїхали до будинку Давида, я подивився на Дарину:

— Там, на тій зустрічі, я, можливо обійму тебе, чи візьму за руку. Чи щось подібне… 

— Я знаю, ти вже говорив, — вона раптом почервоніла. 

— Не губись сильно, добре? — я зазирнув їй в очі.

— Не буду, — кивнула вона. 

— Добре, — я теж кивнув а потім торкнувся її долоні. — У нас все вийде, все буде добре…

Дарина

І все одно я хвилювалася. Мені здавалося, що як тільки я зайду, то всі будуть сміятися з мене, скажуть: “Що це за селючка!” Або Настя щось видасть у своєму стилі…

Хоча Саша й підбадьорював мене, все одно, коли ми підходили до будинку, всередині мене наче все завмирало. 

— Все буде добре, — повторив Саша тихо, знов торкаючись моєї руки.