8. “За що я вдячний її колишньому”

Дарина

Я відразу помітила по виразу обличчя Саші —  щось трапилось. Тільки що він усміхався, а тут одразу усмішка зникла з його обличчя, він зблід. 

— Якісь неприємності? — запитала я. 

— Мою колишню намагались викрасти, — він заблокував екран мобільного, а потім сховав його до кишені. 

— Але чому? — вирвалось у мене. 

— Вона відома співачка, — Саша зітхнув. — Не знаю, може, хотіли викуп, чи щось таке. Але раз тільки "намагались", то значить все добре. 

Настя притихла, наче розуміла, що відбувається щось серйозне. Але тут раптом подала голос. 

— Сашо, а ти її кохаєш? Твою колишню? 

Саша, схоже, зовсім не очікував подібного запитання, тож відповів не одразу:

— В неї є родина, чоловік і все таке… Ми вже давно не разом.

— Тато з мамою теж не разом, — зітхнула вона. — Мамо, а якби тебе викрали, тато б тебе врятував? 

Я не знала, що сказати. Чому вона почала розмову про тата. Скучила за ним? Чи сердиться на Сашу через те, що він переживає про свою колишню дівчину? 

— Я не знаю, — зрештою сказала я. — Може, врятував би, якби був в Україні, але зараз його тут немає. 

— Твою маму ніхто не викраде, Настю, — здається, Саша нарешті трохи прийшов в себе. — Ви ж зараз зі мною, я обіцяв, що попіклуюсь про вас.

— Але потім ми все одно переїдемо до себе додому, — сказала вона, підтискаючи губи. — Коли ця гра закінчиться. 

— Настю, не починай… — мені раптом стало дуже боляче від цих слів. Я розуміла, що донька права, і все одно було сумно…

— Твоя мама буде працювати в моєму ресторані, і ми все одно будемо бачитись, — відповів Саша.

— Так, давайте вже поїдемо додому, — сказала я бадьорим голосом. — Поп’ємо чаю з цукерками. Настю, хочеш шоколадних цукерок? 

При згадці про шоколад вона, нарешті, припинила розмову про нас із Сашею та стала розпитувати, які саме цукерки. Власне, на те я й розраховувала… Але чомусь уникала дивитися на Сашу. 

Подумала тільки, що тій Єві, чи як її звуть, дуже пощастило в житті. У неї є чоловік, який так віддано її кохає, хай навіть вони не разом…

***

Коли ми попили чай, я відправила Настю до її кімнати, а сама вирішила помити посуд. Саша все ще сидів за столом і замислено дивився у вікно. На вулиці йшов дощ. 

— Якось похолоднішало, — сказала я, бо не знала, про що говорити, і мовчати теж було незручно. 

— Ага, — він кивнув, а потім подивився на мене. — Я розгубився, коли Настя запитала про Єву…

— Настя — майстриня задавати незручні питання, — сказала я. — Може, це вік такий, і потім вона вже просто розумітиме, про що говорити неввічливо…

— Я розумію її, вона переживає за тебе, — Саша зітхнув. 

— Так, — я поставила на поличку в шафі останню чашку. — Їй, мабуть, страшно, через те, що зараз наше життя змінилося, а потім воно стане таким, як було…

— Ти більше не будеш простою офіціанткою, — не погодився він. — Ви будете жити краще, я впевнений. 

— Звичайно, я рада, що ми зможемо жити краще,  — чомусь ці слова прозвучали не дуже впевнено. Мабуть, мені, як і Насті, не треба прив’язуватися до нього, — подумала я. Бо стає сумно від думки, що зовсім скоро все закінчиться, і не буде більше цих походів у кіно і вечірніх розмов…

— Тобі погано? — він зазирнув мені в очі. — Твій голос звучить сумно…

— Може, це якась весняна депресія, — сказала я. — Вітамінів не вистачає чи щось подібне. Вигляне сонечко — і все мине. 

— Знаєш, коли ми сьогодні всі разом були в кіно, я зловив себе на думці, що ми дійсно як справжня родина, — Саша зітхнув. 

— У тебе була дружна родина?  — запитала я. — Коли ти був дитиною? 

— Поки мама не померла, — він кивнув. — А потім… Батько з головою пішов в бізнес. Я думав, він не впорається з усім, та поступово все налагодилось. Але й після того на нас чекали проблеми. Через одного чоловіка мій батько все втратив. І бізнес, і нову кохану жінку. А потім я втратив батька. 

— Я теж втратила обох батьків, — зітхнула я. — В один день. Вони загинули в автокатастрофі. Тоді я почувалася дуже самотньою. І заміж вийшла скоріше за все не через те, що дуже кохала Славу, а просто щоб втекти від цієї самотності…

— Мені шкода, — Саша зазирнув мені в очі. — Ти — дуже хороша, я б хотів, щоб у вас із Настею все було добре.

— Дякую, — я усміхнулась. — Теж хочу, щоб у тебе все було добре. Щоб ти зустрів хорошу дівчину, одружився, і у вас народилася дитина, чи двоє, чи троє… Я переконана, що ти будеш чудовим батьком. І тоді тобі буде легше забути минуле…

— Я думав, що вже все забуваю, — він знов тяжко видихнув повітря і відвів погляд. — Думав, що вже все в минулому… Я хотів почати все спочатку, думав, що готовий. 

— Але я бачу, що тобі ще боляче, — тихо сказала я. 

— Чому це не можна контролювати, — він знов подивився на мене. — Чому не можна взяти і обрати, що відчувати і до кого… Це ж моє життя. Я хочу контролювати його...