7. Саша. Маленька гостя

Дарина відчинила двері. На її устах була усмішка, але з того, як вона механічно намотувала на палець пасмо волосся, я зрозумів, що вона нервує.

— Привіт, — сказала швидко. — Ми вже зібралися, можемо їхати. 

— Привіт, добре, — я кивнув. — Де сумки? Давай допоможу.

У цю мить в передпокій вийшла дівчинка, зовні дуже схожа на Дарину, з довгим темним волоссям і блакитними очима. Вона похмуро дивилася на мене, тримаючи в одній руці рюкзак, а в другій ще якийсь пакет з іграшками. 

— Привіт, я Саша, — привітався я з нею. Почувався не дуже комфортно, всеж, досі якось не доводилось близько спілкуватися з дітьми.

— А в тебе велика машина? — запитала вона замість привітання. 

— Настю, треба вітатися, — Дарина суворо поглянула на доньку. 

— Зараз сама подивишся і скажеш, чи велика, — я усміхнувся, беручи до рук  велику сумку з одягом  і ще якийсь рюкзак. — Ходімо…

***

Дорога минула в трохи напруженій тиші, я продовжував почуватись некомфортно. З Дариною наодинці було якось легше.

Коли ми вже заїхали на територію будинку і я припаркував машину, то озирнувся і поглянув на дівчинку:

— Ти ж Настя, правильно? Ну як тобі машина? 

— Як вона називається? — запитала дівчинка, уважно розглядаючи салон. 

— Лексус, — відповів я. — Ну, це марка, а не назва моделі. Модель RX.

— Нормальна, — сказала вона. — А навчиш мене водити? 

— Можна, але  виїздити з території будинку за кермом  до чотирнадцяти років  не можна, навіть якщо вмієш водити, — відповів я. — Якщо так влаштовує, то можемо якось повчитись.

— Шкода, — вона насупилась. — Ну добре, навчиш зараз, а як мені буде чотирнадцять, тоді буду їздити на ній. 

 — Настю… — почала Дарина і тільки махнула рукою. 

— Навіть в чотирнадцять можна тільки в супроводі дорослого, і так до шістнадцяти, — додав я, усміхаючись. — Ну, давайте виходити, оглянете будинок і свої кімнати…

***

— А тут буде твоя кімната, Настю, — сказав я, відчиняючи двері до однієї з гостьових спален. — Правда, тут немає стола для занять чи чогось такого… Ти вже ходиш до школи? Чи ні?

 — Ще ні, я восени піду, — сказала дівчинка, підходячи до ліжка і сідаючи на нього. Вона кілька разів підстрибнула, ніби перевіряючи пружини. — А ким ти працюєш? 

— У мене мережа ресторанів, — відповів я. — Майже по всій Україні вже є мої заклади. 

— О, круто, це можна безкоштовно їсти в ресторанах? — зраділа вона. — Бо в мами на роботі не можна. Вона ж не начальниця. 

— У принципі, так, — я кивнув. — У цих ресторанах можна. А мама твоя тепер не буде там працювати, а у наступному ресторані, де вона потім працюватиме,  теж буде можна.

— А зараз мама де працюватиме? — вона уважно дивилася на мене. 

Я трохи розгублено поглянув на Дарину. Не знав, як правильно пояснювати подібне дитині. Тим паче, я був не в курсі, що саме вона сама сказала їй про цю роботу.

— Настю, я ж тобі все розповіла, — було видно, що Дарині незручно. — Навіщо ти знову все перепитуєш? 

— Ти сказала, що будеш нареченою Саші, то ти будеш з ним спати? — запитала Настя, тепер переводячи погляд на матір. 

— Не буду, — вона похитала головою. Я побачив, що щоки Дарини почервоніли. 

— Ні, вона тільки зіграє роль, — сказав я, зітхнувши. — Як акторка по телевізору. 

— Ти теж будеш як акторка, — сказала Дарина доньці. — Хочеш? 

— Хочу! — вигукнула вона. — А що мені треба робити? 

Настя дивилась на мене і чекала відповіді. 

— Уяви, що ми всі — родина, — я усміхнувся. — Я буду грати твого тата. Ну, ти можеш не називати мене татом, клич просто Сашею. Я буду ніби як твоїм вітчимом… Ти знаєш, хто такий вітчим?

— Я дивилася кіно, то там вітчим бив дівчинку, — насупилась вона. 

— Ну, я буду хорошим вітчимом, купуватиму тобі іграшки, їжу з ресторану, памʼятаєш? — я усміхнувся.

— Я люблю морозиво, — сказала Настя. — Але мама мені не дає…

— Бо в тебе часто болить горло, — Дарина знизала плечима. — А коли я його залишаю, щоб трохи розтануло, ти таке не хочеш їсти…

— І ще я люблю грати на приставці, — сказала Настя. — Сашо, купиш мені телевізор? 

— Можу перенести з кабінету, я його майже ніколи не вмикаю, — відповів я. — Або грай у вітальні, там телевізор більший. Ти можеш почуватись тут, як удома. 

 — Так, хай грає у вітальні, — сказала Дарина. — І будь ласка, Настю, не проси, щоб Саша тобі щось купував. Це негарно. У тебе все є. 

 — Чому негарно? — здивувалась вона. — Він же сам запропонував усе купувати, я тільки сказала, що мені потрібно…

— Так, я сам це запропонував, — кивнув я. — Тому все добре, Дарино. Настю, ти, може, почни розбирати свої речі? А я покажу твоїй мамі її кімнату, добре?