6. Дарина. Незручне питання

Кожного разу, переступаючи поріг своєї квартири, я відчувала, ніби в мене невидимий камінь звалюється з пліч. Можливо, це тому, що це була квартира, у якій я виросла, яка пам’ятала мене маленькою і безтурботною, такою, як зараз Настя. 

Бо мені було десь стільки років, як їй, коли ми сюди переїхали. Добре пам’ятаю радість, яка  переповнювала мене, коли я отримала власну кімнату. Мені пощастило з батьками, вони були дуже дружними і люблячими. Але, коли мені виповнилося лише вісімнадцять років, батьки загинули в автокатастрофі. 

Я залишилася зовсім сама, родичі жили в іншому місті, але я вже була повнолітня,  навчалась на першому курсі університету. Після занять я влаштувалася працювати офіціанткою в кафе, там і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком. 

Дивні викрутаси іноді здійснює наша доля, зараз я так само працювала офіціанткою, і аналогічно  познайомилась із своїм “нареченим” на робочому місці.

Тільки була одна велика різниця — Саші я не подобалась, і повинна була лише грати роль його супутниці життя. Може, це й на краще… Коли я говорила йому, що розчарувалась у чоловіках і більше не збираюсь виходити заміж, це було не кокетство, а чистісінька правда.

Я відчинила двері дитячої і зазирнула досередини. Настя сиділа з ногами в кріслі і дивилась телевізор.

 — Привіт! — вона повернулась до мене. — Що там нового на роботі?

 — Все як завжди, — я усміхнулась доньці, підійшла ближче  і торкнулась губами її чола. — Температури немає, і виглядаєш ти краще, ніж учора…

 — Так, мені вже добре, — сказала Настя. — Можна мені морозива? 

 — Тільки не морозива! — я суворо поглянула на неї. — Можу дати шоколадку, але тільки після того, як ми пообідаємо. 

 — Ну, хай буде шоколадка, — вона хитро поглянула на мене, і я зрозуміла, що донька скористалася перевіреним тактичним прийомом — щоб отримати те, що бажає, спершу попросила щось таке, що завідомо я їй не дам, а тоді вже, аби не мучитись докорами сумління, мені буде легше піти на поступки. 

 — Тобі, як виростеш, треба стати дипломатом, — сказала я. 

 — Дипломатом? Це валіза така? — запитала Настя.

 — Ні, це людина, яка проводить різні переговори з представниками інших країн, — пояснила я. — І завжди домагається свого. 

 — Ну, це я вмію, — вона зіскочила з крісла. — То що, ходімо обідати? 

***

До сьомої, коли Саша мав заїхати за нами, залишалося не так багато часу. Я мала зібрати речі, але перш за все необхідно було поговорити з донькою і розповісти їй, що ми переїжджаємо. 

 — Настю, — сказала я, — коли вона поставила чашку у мийку і збиралася повернутися до своєї кімнати. — Збери свої книги, іграшки, те,  чим зараз любиш гратися. А я спакую наш одяг. Ми деякий час поживемо в іншому місці. 

 Мала одразу перемінилася на обличчі. Її великі блакитні очі стали наповнюватися сльозами.

 — Я не хочу у лікарню-ю-ю… — захлипала вона.

Коли Настя серйозно захворіла, ми з нею провели у лікарняних стінах кілька місяців. Тож недарма, почувши про збір речей, вона одразу подумала, що нам знову потрібно лягати на хіміотерапію. 

 — Настюнь, ми не в лікарню їдемо, — я пригорнула її до себе. — Все нормально, не бійся. Просто я знайшла роботу, і мені потрібно пожити в того чоловіка, який взяв мене працювати. 

 — Ти будеш служницею? — вона витріщилася на мене. — Ходитимеш у фартушку і прибиратимеш?

Мабуть, дарма я дозволяла їй дивитися серіали, які сама дуже любила…

 — Ні, не служницею, — я похитала головою. — Один чоловік, його звуть Саша, попросив мене деякий час побути його нареченою. Ну, це не насправді, — я задумалась, як краще пояснити їй всю ситуацію. — От уяви, що мене запросили в кіно, зіграти роль нареченої Саші. За це він заплатить нам гроші. 

 — У вас буде весілля? — зацікавлено запитала Настя. — Ти одягнеш білу сукню і фату? 

 — Ні, ніякого весілля, ми просто поживемо там та й годі. Зрозуміло? 

Вона кивнула. Здається, була розчарована відсутністю білої сукні та інших весільних атрибутів. 

 — А в нього великий будинок? — раптом її думки перескочили уже зовсім на інше. У цьому була вся Настя. 

 — Думаю, великий, — кивнула я. Згадала, як Саша отак просто дав мені “на таксі” десять тисяч. Безперечно, він не звик економити. 

 — І в мене буде своя кімната? — поки я пакувала речі, донька засипала мене питаннями. — А можна мені взяти приставку? Там є телевізор?

 — Так, у тебе буде кімната, — відповідала я, збираючи  свою косметику і засоби гігієни.  — Приставку, звісно, можеш узяти… 

 — А мені теж треба буде грати роль? — наступне питання змусило мою руку зупинитися на півдорозі до розстібнутої сумки. — Я буду типу його донька, цього Саші?

Я не знала що відповісти. Поки збиралася з думками, у передпокої почувся дзвінок. 

 — Здається, це він, — я поглянула на годинник. — Настю, я тебе дуже прошу, не задавай більше питань. Добре? 

 — Ти думаєш, я його налякаю? — вона хмикнула, і в цю мить була дуже схожою на свого батька. 

 — Ти мене почула? — я суворо поглянула на неї, приклала палець до уст, а потім пішла відчиняти двері…