3. Дарина. Я вдома

— Давай я підвезу, — запропонував незнайомець. — Я, до речі, Саша. Ну, Давид кличе Алексом, але то тільки він.

Мені було трохи страшно сідати з ним машину, бо хтозна, що в нього на умі. Тоді, коли він ні з того ні з сього поцілував мене, я подумала, що може, він якийсь маніяк чи ненормальний. Але разом з тим я хвилювалася за Настю, а хтозна коли прийде наш автобус. Так я могла швидше опинитися вдома.

— Добре, — сказала я врешті-решт. — Дякую.

— Тоді ходімо, — він вказав на двері, а потім, побачивши, що я все ж трохи вагаюсь, усміхнувся. — Не бійся, я не маніяк, чи щось таке, та й якби був, то обрав би когось симпатичнішого…

Він уже не вперше “проїхався” по моїй зовнішності, і мені це було неприємно. Звичайно, зараз я була майже без косметики і з волоссям, зібраним у “хвіст”, але я вважала себе цілком симпатичною. З іншого боку, тим краще, що я не в його смаку — приставати не буде. 

З такими думками я вийшла за ним на стоянку і сіла на переднє сидіння машини. Подумала, що вона досить дорога, мабуть, у цього Саші купа грошей. То, може, він і не обдурить мене, а дійсно заплатить за цю дивну роботу, і я зможу розрахуватися з кредиторами. Від цієї думки я трохи розслабилася. 

— Кажи адресу, — сказав він, виїжджаючи з зони паркування. — Скільки років доньці?

— Шість, — відповіла я після того, як назвала адресу. — Восени піде в школу. 

— Зрозуміло, — він кивнув, в цю мить ми вже їхали вечірніми вуличками міста в напрямку мого району. — Ти лишаєш її саму?

— Ну, вона досить самостійна, — сказала я. — На няню в мене немає грошей, а коли Настя ходила до садочка, то постійно хворіла. Потім у неї виникли серйозні проблеми зі здоров’ям, і лікарі порадили обмежити перебування в колективі. Тому в основному вона вдома. 

— Зрозуміло, — знову повторив він, завертаючи в черговий провулочок. — Ну, трохи попрацюєш на мене і підзаробиш грошей на неї. Всім буде добре. 

— Так, — я кивнула. — Сподіваюся, до осені вона вже повністю відновиться і зможе нормально ходити до школи. 

— А де її батько? — несподівано запитав Саша, мигцем глянувши на мене. 

— Ми розлучилися, — я не хотіла вдаватися в подробиці. — Зараз не спілкуємось. 

— Ну але ж це його дитина, чи він зовсім вас ігнорує? — уточнив Саша.

— Він, здається, поїхав за кордон на заробітки і зник з мого поля зору, — сказала я. — Ну, я не горю бажанням його розшукувати. 

Саме цієї миті ми якраз підʼїхали до мого будинку. 

— Який підʼїзд? — запитав Саша. 

— Перший, — відповіла я. 

— Ти ж не відмовишся від моєї пропозиції? Мені потрібно отримати той контракт, Дарино, — він зазирнув мені в очі.

— Ну, мені потрібні гроші, — я зітхнула. — Тому можете не хвилюватися, я не відмовлюсь. 

— Завтра підпишемо папери, щоб ти не переживала за гроші, — додав він, а потім дістав з кишені пачку, відрахував десять банкнот по тисячі, і простягнув: — Тримай, це на таксі і тому подібне на перший час. 

Я трохи здивувалася, не очікувала такої щедрості. Мабуть, у нього дійсно грошей кури не клюють. 

— Дякую, — сказала, беручи гроші і ховаючи в сумочку.  — Мабуть, вам потрібен мій номер телефону? 

— Так, — він кивнув, дістаючи мобільний з кишені. — Диктуй, я одразу наберу, щоб і у тебе був мій. 

Я продиктувала свій номер. Він набрав його, і мій телефон задзвонив. Я одразу ж занесла його номер у список контактів, не знала, як підписати, бо в мене вже був у цьому списку один знайомий Саша, то, щоб не сплутати, я цього підписала Саша Наречений. 

— Тоді я пішла, — сказала я, дивлячись на нього. 

— Завтра о котрій в тебе завершується робота? Нам треба поїхати зробити документи. 

— Завтра я вихідна, то можу поїхати в будь-який час…

— Тоді поїдемо в обід, заїду сюди о першій, прямо з офісу, — відповів він. 

— Добре, — погодилась я. — До завтра! 

— До завтра, — сказав він, продовжуючи дивитись на мене.

Мені якось незручно було під цим оцінюючи поглядом, і я швидко відчинила дверцята і вийшла з машини. 

Коли вже підходила до під’їзду, озирнулася і побачила, що він так само сидить і дивиться на мене. 

“Якийсь дивний”, — подумала я, але тут же забула про нього, бо, поки піднімалася сходами, прикидала, що приготувати на вечерю. Продуктів було небагато, але тепер я мала купу грошей, тому можна шиконути і замовити піцу, чи навіть суші. Настя їх дуже любила. 

Та коли я відімкнула двері і увійшла до квартири, зрозуміла, що всередині якось дивно тихо. Відразу пройшла до кімнати доньки. Настя лежала на ліжку з заплющеними очима. Я торкнулася її чола — воно було дуже гаряче. 

Настя розплющила очі і слабко усміхнулася. 

— Ти вже прийшла? — запитала вона. 

— Так, я зараз зроблю чай і дам тобі ліки, — сказала я.  — І тобі стане краще…