3. На порозі нового життя

Дарина

Ми вийшли з машини біля будівлі з вивіскою “нотаріальна контора”. Ще з тих пір, як я оформляла розлучення з чоловіком, в мене залишились неприємні асоціації щодо цих державних установ, працівники яких дивилися на своїх  відвідувачів згори вниз, ніби ті їм були щось винні. Тому я почувалася напружено.

 — Ходімо, ми записані за пʼять хвилин, — сказав Саша, заходячи до будівлі. — А потім пообідаємо. Їсти хочеться, капець. 

Я мовчки пішла слідом. Раптом на мене навалилися сумніви, чи я не роблю зараз найбільшу дурницю у своєму житті. Адже я не актриса, я не зможу правдоподібно прикидатися не тією людиною, якою є насправді. Залишатися ж такою, як я є, виконуючи роль його нареченої, я навряд чи змогла б. Бо малоймовірно, що Сашу б зацікавила насправді така жінка, як я. Тепер я майже не сумнівалась у тому, що його друг “розкусить” наш обман.

— Я, мабуть, не зможу, — тихо сказала я, коли ми вже стояли під самим кабінетом нотаріуса. 

— Чому? — здивувався Саша. — Я не буду до тебе лізти, я ж обіцяв. Ну обійму разок-другий, але хіба це так страшно?

— Ніхто не повірить, що я твоя наречена, — я подивилася на свої руки з обламаними нігтями, і мені захотілося втекти звідси світ за очі.  — Навіть якщо ти купиш мені якісь модні шмотки, я все одно буду почуватися не в своїй тарілці. 

— Сходиш в салон і в магазини, все буде нормально, — запевнив він. — Може й впевненості додасться, тобі це піде на користь.

 — Мені страшно, — я подивилась в бік виходу. — Я не підійду тобі для цієї ролі. 

— Чому? — не розумів він. — Що тут страшного? Тобі навпаки треба скористатись ситуацією, Дарино. Приведеш себе до ладу, підзаробиш грошей, потім може, й чоловіка якогось гарного підчепиш. Ну, в сенсі, зустрінеш. 

 — Мені не потрібен чоловік, — сказала я. — Сама якось проживу. Добре, ходімо, я вже трохи взяла себе в руки..

— От і молодець, — він, здається, вперше щиро усміхнувся і я побачила ямочки на його щоках. — В тебе все вийде, — він торкнувся рукою мого плеча. — У нас  все вийде, якщо працюватимемо як команда. А от без тебе мені точно не впоратись…

***

У кабінеті нотаріуса Саша почав пояснювати, яку угоду ми хочемо укласти. Я не дуже розбиралась у всіх цих юридичних тонкощах, тому мовчки підписала те, що мені запропонували, а потім ми вийшли з кабінету.

— Мені треба буде жити в тебе? — запитала я. — Чи як? 

— Так, — він кивнув. — Певно, на деякий період доведеться переїхати. Так ми не спалимось. А ти проти? Я дам тобі вільну кімнату. Тобі одну і дитині ще одну.

— Вона не буде тобі заважати? Взагалі Настя спокійна дівчинка, і самостійна. Але все одно… 

— Ну, вона твоя дитина, авжеж, я не можу вас розлучити, — він знизав плечима. — Хоча я не фанат дітей… Ну, якось розберемось. 

— Але це не надовго, — сказала я. — Я скажу їй, щоб сиділа в своїй кімнаті і не заважала. 

— Розслабся, — він махнув рукою. — Не роби з мене якогось придурка, який запирає дітей в кімнаті, я не такий. Буде жити, як у себе вдома, це ж мені самому було треба.

— Ну, я можу готувати, — запропонувала я. 

— Домовились, — він кивнув. — Бо я частіше за все їм в ресторанах, готування — не мій профіль. А малій певно треба нормальну їжу. 

— Заодно перевіриш, чи можна мені потім довірити посаду кухаря, — я усміхнулась. 

— Так і зробимо, — погодився Саша. — Що ж, тоді давай зараз швидко пообідаємо, потім я завезу тебе додому, а ввечері після роботи заберу вас з малою з квартири. Збери, що вам там треба, впораєшся до сьомої? 

 — Добре, — я кивнула, відчуваючи деяке хвилювання. Не щодня доводиться так кардинально змінювати своє життя, хоч і не зовсім насправді, але все ж… У мене було передчуття, що тепер уже все буде по-іншому, не так, як раніше. І я не знала, чи на краще це, чи на гірше…

***

Кожного разу, переступаючи поріг своєї квартири, я відчувала, ніби в мене невидимий камінь звалюється з пліч. Можливо, це тому, що це була квартира, у якій я виросла, яка пам’ятала мене маленькою і безтурботною, такою, як зараз Настя. 

Бо мені було десь стільки років, як їй, коли ми сюди переїхали. Добре пам’ятаю радість, яка  переповнювала мене, коли я отримала власну кімнату. Мені пощастило з батьками, вони були дуже дружними і люблячими. Але, коли мені виповнилося лише вісімнадцять років, батьки загинули в автокатастрофі. 

Я залишилася зовсім сама, родичі жили в іншому місті, але я вже була повнолітня,  навчалась на першому курсі університету. Після занять я влаштувалася працювати офіціанткою в кафе, там і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком. 

Дивні викрутаси іноді здійснює наша доля, зараз я так само працювала офіціанткою, і аналогічно  познайомилась із своїм “нареченим” на робочому місці.

Тільки була одна велика різниця — Саші я не подобалась, і повинна була лише грати роль його супутниці життя. Може, це й на краще… Коли я говорила йому, що розчарувалась у чоловіках і більше не збираюсь виходити заміж, це було не кокетство, а чистісінька правда.

Я відчинила двері дитячої і зазирнула досередини. Настя сиділа з ногами в кріслі і дивилась телевізор.

 — Привіт! — вона повернулась до мене. — Що там нового на роботі?

 — Все як завжди, — я усміхнулась доньці, підійшла ближче  і торкнулась губами її чола. — Температури немає, і виглядаєш ти краще, ніж учора…