1. Дарина. "Чорна смуга", що не закінчується

Телефонний дзвінок пролунав, як завжди, невчасно. Мені треба було обслуговувати клієнтів, які чекали на свої замовлення, а власник ресторану завжди злився, коли бачив, що хтось довго чекає. Тому я поглянула на номер, який був невідомим, і відбила дзвінок. 

Швидко побігла до столика, на який мала подати замовлену їжу. Потім підійшла до сусіднього столика і прийняла замовлення. Коли поверталася назад, то почула, що той клятий телефон знову розривається.

Ще не вистачало, щоб на мене за ці дзвінки наскаржились інші працівники ресторану, я ж тут працювала недавно і зовсім не хотіла втратити роботу. А зовсім вимкнути телефон я не могла — хвилювалася, що донька, яка сиділа сама вдома, потрапить у якусь халепу і не зможе до мене додзвонитися. 

— Алло? — я схопила телефон і притискаючи його плечем, побігла на кухню. 

— Дарино Євгеніївно, хочемо вам нагадати, що якщо ви не сплатите відсотки найближчим часом, ми все ж заберемо квартиру, — сказав монотонний чоловічий голос.

— Але я вже все заплатила, — я зупинилася в коридорі, відчуваючи, як мені враз мороз побіг по спині. 

— Ви сплатили основну суму, але не відсотки по кредиту, ви що, не читали контракт? — запитав мій співрозмовник холодним тоном. — У вас є тиждень, щоб почати виплати, перша має бути не менше тридцяти відсотків, інакше квартиру ми заберемо, як і вказано в угоді.

 — Вибачте, я зараз на роботі, не можу говорити, — я швидко відбила дзвінок і поклала телефон в кишеню. В мене тремтіли руки, серце калатало, як завжди після цих дзвінків. Але не можна було зупинятися ні на мить, і я побігла на кухню, потім знову в зал…

Може, збоку здається, що професія офіціанта легка, але насправді під кінець дня я не відчувала своїх ніг. Мені здавалося, що якщо я зараз присяду, то вже не встану. Що вже говорити про те, що мені не було коли не тільки поїсти, а навіть сходити в туалет. Крім цього була дуже знервована через ці дзвінки. Відчувала, що сльози навертаються на очі. Зовсім не таким я уявляла собі майбутнє, коли розлучалася з чоловіком…

А всі ці благополучні і самовдоволені люди, які сиділи за столиками, розмовляючи між собою або ж втупившись у свої смартфони, викликали у мене злість. Чому у них все добре, а в мене так погано? Де в цьому житті хоча б якась крихта справедливості? 

Я підійшла до столика, за яким сидів самотній чоловік у дорогому діловому костюмі. Побачила, що перед ним стоїть порожня  чашка з-під кави, на автоматі взяла її і вже збиралася йти, як він схопив мене за руку. 

— Ти що, глуха? — запитав сердито. 

Подібних випадків було багато, і інші дівчата практично не реагували на грубіянів, але я ще не встигла до них звикнути, та й день у мене був не найкращий… В голові запаморочилось, я мало не впала, і все ж змогла утриматись на ногах. 

 — Ви ще щось хотіли? — старалася говорити ввічливо і навіть усміхатися, хоча голос тремтів. 

— У мене мала бути серйозна ділова зустріч, а ти зіпсувала мені настрій, — продовжив він, а потім чомусь подивився мені за спину. — Чорт… Ану йди сюди, будеш відпрацьовувати, і тільки посмій щось сказати, тоді я зрівняю цей ресторан з землею, — на цих словах він несподівано притягнув мене до себе і поцілував…