Глава 12. Продовжити дослідження.

Я посиділа трохи, задумливо допиваючи вино з келиха і зиркаючи час від часу на стіну, де мало б таки бути вікно. Вікно не з’явилося. Пошуткував Люцифер, мабуть.

Та ні, із нечистою силою він же не шуткував, я й справді не бачила її, бо не готова була побачити. Тепер бачу.

І навіть не це гнітило мене найдужче. Коли увечері наречений запропонував сходити разом на шабаш, я сприйняла це як крок назустріч, бажання налагоджувати стосунки. Та сьогодні він навіть спроби не робив бути вихованим та люб’язним. Втім, чого я чекала від володаря Пекла?

І чи справді я хочу уваги від нього? Я ж, здається, збиралась бути непомітною і бачити свого небажаного чоловіка якомога рідше. Мабуть, так, і справді, буде краще.

Зупинившись на цій розумній думці, я пішла до ванної кімнати, а коли повернулась, посуд було вже прибрано, натомість з’явився прозорий графин з чистою водою і висока скляна склянка. Слуги, хоч і стали видимі, та однаково намагаються на потрапляти зайвий раз на очі.

Вляглась у ліжко, та спати не хотілося. Щоб відволіктися від дум, почала читати книжки у смартфоні, добре, що багато накачаних, до яких на Землі руки не доходили. Та дяка батькам, що привчили до художньої літератури у дитинстві. Тепер я можу занурюватись з головою у чужі думки, чужі історії, відчувати те, що відчувають герої, плакати та сміятися разом з ними, забуваючи, хоч ненадовго, власні проблеми. Книги вже написані, і я жадібно ковтаю главу за главою, поспішаючи за автором, щоб дізнатися, чим же усе закінчиться. А моя історія ще тільки пишеться…

Навіть не пам’ятаю, коли заснула. Коли розплющила очі, смартфон валявся на грудях, а я скинула уві сні подушки на підлогу та підмостила під щоку кулачок. Годинник на смартфоні показував десять годин ранку. Навіть не прокидалась усю ніч! Так міцно я спала лише в дитинстві. Мабуть, щось є добре у тому, що нікуди поспішати, нічого нікому ти не повинен, крім, звичайно, майбутнього чоловіка, та, вже бачу, він не забиратиме багато часу від мого життя.  

У грудях пульсувала цікавість, бо на мене очікувало сьогодні ще безліч нового. Тому я поспішила до ванної, роздумуючи, що ж там такого у кімнаті під номером тридцять шість. Коли вийшла, на стільці на мене чекав сарафан під колір джинсівки із м’якою кофтинкою під низ, а на столі парувала манна каша з полуничним варенням і чашка гарячого шоколаду з ванільною булочкою. З великим задоволенням розправившись із сніданком, я вже збиралась вирушити знайомитись з іншими кімнатами замку, як раптом згадала учорашню розмову з Люцифером про вікна, круто розвернулась і побачила на протилежній від дверей стіні вікно. До цих пір я його не бачила! Не дуже велике, у вигляді половини овалу, розділене на дві стулки. Я кинулась до нього, неначе воно могло щезнути на очах. У грудях закалатало. Що я побачу за склом? Яке воно, Пекло?

Сонечка, звісно, не було, але й не темно, мов уночі. Швидше сіро. Так буває рано вранці, коли світило ще не зійшло, але вже достатньо осяяло небо, або увечері, коли яскраві кольори починають гаснути, зникають чіткість та деталі. Мабуть, ті, хто живе тут постійно, вже звикли й пристосувалися, бо і я чим довше дивилась у вікно, тим краще починала розрізняти навколишнє. Тільки річ у тім, що дивитись було ні на що, замок Люцифера суцільним кільцем оповивали будівлі, між якими інколи виднілися проходи-арки. Наскільки я могла бачити, за цим кільцем, очевидно, було ще одне, а то й два. Мабуть, це були якість господарчі приміщення, конюшні, комори, житло для слуг та охоронців. А ще далі – височезний кам’яний мур. Що було за муром – я вже не могла роздивитись. І все ж відчула полегшення, побачивши простір, бо до цього моменту здавалось, що є тільки ці коридори та кімнати, лабіринт, вибитий у граніті, і невидима скеля давила, ніби збиралась розплющити.

Тепер можна продовжити своє дослідження.

Розумію, чому Люцифер гадав, що я зависла у тридцять шостій кімнаті. Вона, як і попередня, була заповнена коштовним камінням, тільки вже обробленим і, в основному, перетвореним на вишукані прикраси. Більшість жінок було б не відірвати від скляних шаф, що тягнулися рядами, виблискуючи у світлі вміло розташованих світильників. Зустрічалися і поодинокі екземпляри, діаманти складного огранювання, наприклад, ось цей рожевий у формі серця, напевно важить не менше кілограма. Знаю, що вагу коштовного каміння вимірюють у каратах, та не розбираюсь я у цьому. Звісно, що витвори ювелірного мистецтва - це дуже гарно, та природні екземпляри у минулій кімнаті вражали ще більше своєю природною красою.

Я пройшлась між рядами браслетів, каблучок, перстнів, сережок, намиста, кольє, обручів, корон і бог знає ще чого, та не затрималась надовго, бо вже в очах рябило. Наскільки я зрозуміла нареченого, то можу взяти, що сподобається, але навіщо? Я не збираюсь спокушати Князя, я не виходжу із замку. Стояти перед дзеркалом і любуватись собою? Пхи!

Наступна кімната виявилась зібранням якихось рідкостей. Ось скриня із шматками чорного золота. Важке, таємниче, мов сама Темрява, та у кожному грає іскорка світла, як у моїй каблучці.

У зовсім невеличкій скриньці невеликі зразки дивного мінералу кольору крові, що згорнулася, у розсипах дрібних рожевих, червоних, малинових камінців. До кришки прикріплений «цінник», що зазначав назву – пейніт, і ціну – 300 000 доларів за 1 грам. Невже й таке буває?

Виявляється, що й не таке буває. У резервуарі на наступній поличці знаходились якісь сірі кам’яні крихти. Із подивом дізналася, що це – реголіт, місячний ґрунт, і один грам такого «добра» коштує 4,28 мільйонів доларів.