Глава 9. Облом.

Глава 9. Облом.

Дивлюсь на Князя Темряви, що застиг в одвірках, і не знаю, чого очікувати від нього. Але й він не знає, чого очікувати від мене. У першу зустріч не спромоглась навіть слова вимовити, тож наречений цілком справедливо може вважати мене заляканою дурепою, з якої можна мотузки вити, та яку доведеться терпіти поруч із собою цілі триста років. Не знає, як поставитись до мене, як спілкуватись. Може, й йому не так просто?

Дійсно, дурепа: жаліти всесвітнє Зло. Зараз як скрутить мене, як підімне під себе, і не буде замислюватись над тим, як налагодити контакти з майбутньою дружиною. Я машинально натягнула ковдру по самі очі, не рішаючись заговорити.

- Ти, що, вже спиш? – голос нареченого звучав здивовано.

- Угу, - рішуче кивнула я і тільки тоді зрозуміла, що видала себе, слід було прикинутись, що заснула і нічого не чую.

- А я хотів тебе запросити на свято… Сьогодні ж Вальпургієва ніч, чула?

- Угу, - знов кивнула. І чого це у присутності нареченого язик у мене затягує в одне місце? Хоча «угу» - це вже прогрес проти першої «бесіди».

- Гріх таку ніч проспати. А нам слід знайомитись, краще пізнавати одне одного. То підеш?

- Ні! – вигукнула я, зрозумівши, що запрошує мене Князь нікуди інше, як на відьомський шабаш!

- Не хочеш – як хочеш, - здвигнув плечима наречений і зібрався залишити кімнату.

А я… Чому я відмовилась? Мені з ним триста років разом жити, дійсно, слід якось налагоджувати контакти, звикати, проводити деякий час разом. Та й цікаво, ніколи ще на шабаші не доводилось побувати.

- Я піду! – навіть толком не встигнувши подумати, вигукнула.

- Отакої, - Князь обернувся. – А ти не надто стійка у своїх переконаннях, Віолетто. Завжди так неочікувано міняєш думку на протилежну?

- Ні, зовсім ні, - знітилась я. – Просто… Дійсно, нам слід робити кроки назустріч одне одному…

- От і добре, - схвально кивнув Люцифер, рішуче наблизився і простягнув долоню. – Тоді маєш встати і одягнутись.

- Я сама!

- Маєш звикати до моїх доторків, наречена, - багатозначно покачав головою.

Я нерішуче простягла руку. Долоня Князя виявилась теплою і гладкою, живою. А я чого очікувала?

Добре, що на мені була піжама, яка закривала, практично, усе тіло, і не довелось соромитись під поглядом чорних очей. Ніколи мабуть до них не звикну.

- Я зараз одягнусь, - смикнула руку, намагаючись вирвати, щоб побігти до ванної кімнати, де залишились джинси та кофтина.

- Те лахміття ти не одягнеш! – утримав мене наречений. – Візьми сукню з шафи.

- У шафі немає суконь, - заперечила я. – Вона порожня!

- Вже є.

Люцифер відпустив мене, і я попрямувала до стінної шафи, сторожко поглядаючи на нього і очікуючи якогось підступу.

- Радує, що ти не німа, як я спочатку подумав, - криво посміхнувся Князь.

Я фиркнула і відчинила дверцята. У шафі висіла одна-єдина сукня, пошита з вишневого оксамиту та золотистого мережива. І як я її не побачила? Яка гарна! Я витягла одежину і кинула на ліжко. А це вже підстава! Сукня застібалась на сотню дрібненьких ґудзиків, і знаходились вони на спині! Я не зможу сама одягнутись! Треба було відмовитись від запрошення!

Люцифер помітив мою нерішучість.

- Роздягайся, голубко, я допоможу тобі застебнути плаття.

- А може, там інше знайдеться? – здригаючись, повернулась я до шафи.

- Не знайдеться, - покачав головою наречений.

- Мені потрібна нижня білизна… - Я все ж намірилась поритися у шухлядах, коли сукня з’явилась нізвідки, то може й трусики з бюстиком десь завалялись?

- Вона тобі непотрібна.

- Ще й як потрібна!

- У нас не прийнято носити нижню білизну, Віолетто. Та й шкідлива вона, тільки передавлює ніжне тіло та порушує кровообіг. Зрозуміла?

Зрозуміла, що про улюблені модельки можна забути. Та роздягатися при Князеві не буду! Я рішуче підхопила сукню і рушила до ванної кімнати.

 - Чого соромишся? – наздогнав мене глузливий голос. – Через тиждень усе це стане моїм!

- Так то аж через тиждень, - не обертаючись, кинула я. – А на сьогодні я не збираюсь показувати своє тіло тому, кого бачу вперше!

Хряпнувши дверима, застигла, очікуючи, чи не розгнівався Князь, чи не кинеться услід. Та було  тихо, тому я швиденько переодягнулась. Мало руки не вивернула, та застібнути вдалось лише по кілька ґудзиків згори та знизу. Доведеться таки прохати нареченого. Зате тепер видно йому буде лише частину спини, а не усю мене. Дивно, але свого «рідного» одягу я не знайшла, ні джинсів з кофтиною, ні нижньої білизни, ні навіть улюблених кросівок.

Коли вийшла, Князь сидів на стільці, витягнувши довгі ноги у шкіряних чоботях і склавши на грудях руки. Оглянув оцінююче.

- Так і йтимеш? Це така нова мода?