Глава 6. Прощання.

Все було, як уві сні – і не так.

Я падала і навіть звуку не вилетіло з мого горла, бо я чекала цього – і не чекала зовсім ніяк. Я не встигла замислитись. Я не зависла між небом і землею, як уві сні. Я просто зникла десь на півдорозі до прибережного каміння, об яке мала розбитись, щоб з’явитись знов на верхівці скелі перед Доглядачем. Він тримав мене за зап’ястя і качав головою:

- Ну й дурепа!

- Я не хотіла…

- Хотіла.

- Я лише прагнула врятувати свою безсмертну душу!..

- А про інших ти подумала?!

- А хто думає про мене?

- Так, ніхто й ніколи не дізнається, що ти заради людства віддала душу. Але як би ти жила, коли б відмовилась?

- Чудово б жила. Ви надто переоцінюєте моє Світло. Немає у мене схильності до самопожертви.

- Ти просто сама себе ще не розумієш!

- Відпустіть! Прошу! Ви ж казали, що розглядали й кандидатури інших дівчат! Візьміть когось ліпшого! Може вони якраз мріють пожертвувати своїм безсмертям заради людства!

- Їхнього Світла вистачатиме на десять, п’ятнадцять, максимум двадцять років. Доведеться весь час їх міняти. Замість тебе однієї за триста років - десятки дівчат. Люцифера не надто втішать такі слабкі наречені і це не піде на користь нашому світові.

- Це піде на користь мені… Будь-ласка…

Доглядач лишень головою похитав:

- Пробач, дитя… Ні.

Я смикнулась з усіх сил, тепер вже не ненароком, а повна рішучості ступити у прірву. Де там. Спочатку мені здалось, що вдалося, що я навіть потягнула за собою Доглядача, та тільки кліпнути встигла – і побачила себе у власній кімнатці у гуртожитку. Після простору, що вміщало у себе води Дніпра і величне небо, вона здалась маленькою та темною. Могла б подумати, що тільки збиралась на острів та задрімала й не пішла, та поруч стояв Доглядач, дивився на мене з докором.

- Сподіваюсь, нарешті ти зрозуміла, Віолетто?

- Зрозуміла що? Що не можу навіть померти?

- Твоє життя вже не належить тобі, дитя.

- Як же просто…

- Це зовсім непросто, та я вимушений зробити цей вибір за тебе, бо опікуюсь цілим світом.

- Бла-бла-бла… Йдіть вже. Я все зрозуміла і не буду робити дурниць.

- У тебе залишилось зовсім мало часу, Віолетто. Я гадав, що буде краще, якщо ти будеш попереджена про те, що на тебе очікує, зумієш примиритися з цією думкою, підготуватись морально.

- Бла-бла-бла.

- У тебе є ще завтра.

- І нащо воно мені потрібно? Кажуть у нас: як не наївся, то не налижешся. А забирайте мене прям зараз, га? Віддайте Люциферові його чергову грайку, мені вже однаково…

- Що ти говориш, дитя? Тобі слід навести мир у душі, попрощатися з рідними…

- Я вже попрощалась.

- Коли ж?

- По телефону.

- Хіба ти не хочеш обійняти востаннє батьків, брата із сестрою.

От нащо дряпати склом по душі, га? Я може багато чого хотіла б ще у своєму житті. Побачити Париж, написати книгу, народити дітей… А тепер… Як я дивитимусь у очі рідним, коли знаю, що то востаннє?

- Я вже нічого не хочу.

- Ти не права, дитя. І я не заберу тебе сьогодні. Зараз ти ляжеш спати і вранці, на свіжу голову, матимеш вже інші думки. Якщо я тебе заберу, ти мені ніколи не пробачиш той час, який могла ще побути на Землі.

- Я й так не пробачу… - прошепотіла.

- Завтра ти прокинешся, - продовжив Доглядач ніби й не чув, - наведеш лад у душі та у приміщенні, де мешкаєш.

- Навіщо?

- Йти треба красиво, дитя. А післязавтра ти ще встигнеш відвідати родину і відмітити день народження. Тільки надвечір маєш повернутись і прийти на Монастирський острів.

- А якщо не прийду?

- Коли гора не йде до Магомета, то Магомет йде до гори. Наречений власною персоною з’явиться за тобою, та це наробить зайвого шуму на Землі. Не примушуй Його робити це. Недобре, щоб все побачили твої малі братик із сестричкою чи сусіди. Згодна?

- Мабуть, що так.

- Тоді спи. І пам’ятай, що я наглядаю за тобою.

Доглядач щез, а я відчула таку сонливість, що просто впала на ліжко, згорнулась клубочком, мов мала дитина, і поринула у царство Морфея.

Можливо, Доглядач і допоміг мені швидко заснути, та позбавити поганих снів не мав змоги.  Я знов опинилась у приміщенні, викладеному похмурими кам’яними брилами, сірому, страшному. Я стояла і чітко відчувала, що за моєю спиною хтось є. І цей хтось опустив руки мені на плечі.

Хотіла вдарити по цим нахабним рукам – і не змогла.

- Ти не вільна володіти своїми руками, - прошепотів позаду моторошний голос.

Піднесла руки до очей і побачила, що зап’ястя туго замотані чорним шовковим шарфом.