Глава 5. Скелі та води.

Глава 5. Скелі та води.

Я впала на подушки, натягнула по самі очі ковдру і довго дивилась у стелю. Аж поки не заснула.

Сьогодні мене не мучили жахи, був звичайний сон. Я сиділа на верхівці скелі і вдивлялась у води Дніпра, що колихали відображення сідаючого на заході сонця. Підтягла до грудей коліна, обхопила їх руками. Мені було і гірко, бо те, що чекало на мене, не могло радувати, і водночас солодко дивитись на цю красу. Навіть уві сні Монастирський острів заспокоював мене, ділився силою та незворушністю. Тільки це був  не наш час. Як я це зрозуміла? Бо є тільки скелі, скелі і води Дніпра. Немає ні штучного водоспаду, який влаштували у 2013-му і називають «Поріг Ревучий», ні Пам’ятного хреста візантійським монахам над ним, який поставили у 1994-му. Хотіла поглянути на місто, та берег виявився у тумані і розгледіти щось було неможливо.

Раптом я відчула, що поруч зі мною хтось сидить. Так само, як і я, підтягнув коліна та обхопив їх руками, та значно більший за мене. Втім, повернути голову, щоб поглянути на раптового супутника я не змогла, просто відчувала його, бачила, мов тінь.

- Хотіла від мене втекти? – почувся низький грудний голос із нотками суму.

- Х…хотіла…

- Марна справа. Ти призначена мені і нікуди тобі від цього не дітись.

- Я не хочу!  Я маю право на власне життя!

- Нічого ти вже не маєш. Сили Світла здали тебе. Відкупилися заради власного спокою.

- Але я маю власну думку! У мене є сім’я!..

- Облиш. Чи потрібна ти своїй сім’ї? Коли б так скучала, то повернулась б, коли перейшла на заочне відділення, додому, але ти залишилась у місці, живеш у гуртожитку, без нормальних людських умов, але не повертаєшся до рідних. І я скажу тобі, чому. Бо бачиш, що й без тебе вони щасливі. Повноцінна сім’я: батько й мати, двійнята – син і донька. Що ще треба? А ти вже – відрізана скибка.

Стало сумно, бо то все правда. Я рідко навідувалась до рідної домівки, а коли навідувалась, то помічала, що між батьками та малими вже склалось щось особисте, куди мені доступу немає. Вони перекидались словечками, які мені нічого не говорили, згадували якісь події чи подорожі, у яких не було мене, мали власні традиції, ігри, звички. Мені вже не було там місця. Вони й без мене щасливі. Навіть брат і сестра, яких я няньчила малими, доглядала, міняла підгузники, співала їм колискові та розповідала казки. Варто мені було поїхати на навчання, як ми стали… чужими. Наче й рідними, та… чужими. Нічого для них не зміниться, коли я щезну. Тоскуватимуть, правда, та це не змінить їхнього життя.

Так боляче стало на серці. І я ж завжди це знала, тільки не дозволяла собі замислитись, усвідомити, прийняти цю думку.

 А коли рідним я не особливо потрібна, то хто за мною заплаче? Хто взагалі про мене згадає? На роботі я цікава лише як цінний робітник, психолог, на якого можна і дітей залишити, і документацію скинути. Коханого у мене на даний момент немає, та й ті чоловіки, що були у моєму житті, пішли з нього непомітно, я зараз навіть не знаю, де вони, чим займаються, кого люблять. Подруги… Поохають, пожаліються одна одній, що ось таке буває у світі, зникають люди безслідно – і забудуть, бо повно інших цікавих для молодих дівчат справ.

Я уявила світ, у якому все продовжуватиметься, як і раніше, та в ньому не буде мене. От тепер мене охопив справжній жах.

І дуже невчасно я відчула на собі чужі чоловічі руки. Виявляється, я вже не сиділа на скелі, а скочила, а той, хто примостився поруч, стояв тепер за моєю спиною і лапав мене своїми ручиськами.

Я скрикнула і зробила крок уперед.

Я зробила крок з верхівки скелі. Свідомо чи несвідомо? Яка різниця? Це ж уві сні.

Мить – і я вже лечу зі скелі униз з відчайдушним криком.

Мить – і я висю у повітрі між небом і водами Дніпра, нічого не розумію. Чому я не падаю? А що буде, як впаду? Розіб’юсь об прибережні скелі? Уві сні. Це ж не страшно, правда?

Мить – і спину мою рве пекучий біль, а наді мною розгортаються широкі крила. Чорні! І я продовжую висіти у просторі, хоча вже маю змогу злетіти у небеса. Чому мої крила застигли? Чому вони чорні? Чому вони не рухаються?

Мить – і крила мої згортаються замість того, щоб нести мене у височінь. Каменем падаю я у воду, та замість прибережних скель зустрічає мене невимовна глибина, у яку я продовжую занурюватись. Світла стає все менше, а Темряви – все більше, вона огортає, м’яко, мов пухова ковдра. А потім вибухає.

Я прокидаюсь від власного крику та стуку сусідів у стіни. Вся у холодному поті, ковдра на підлозі, сама звисаю з ліжка на пів тіла. Склянка холодної мінералки трохи приводить мене до тями.

Невже це – кінець? Кінець усьому, звичному існуванню, запашній каві ранками, дощ

ам, що починаються завжди, коли не візьмеш із собою парасольку, вечірнім зустрічам з подругами у кав’ярні, чи вечорам вдома наодинці з якимось фільмом на ноутбуці? Мріям і сподіванням… Пошукам та відкриттям… Знайомствам і розлукам… Довірі та розчаруванням…

Кінець моїй безсмертній душі. Точніше, початок кінця. Так, ми усі у більшості вважаємо себе смертними і це не заважає нам жити повноцінним життям, радіти і сумувати, любити й ненавидіти, ставити перед собою цілі, які, можливо ніколи не будуть виконані, бо життя може обірватись у будь-яку мить. А може простягнутись до глибокої старості із купою внуків-правнуків, невиконаних зобов’язань та незавершених справ. Життя, воно буває різним. Та все ж десь углибині бринить надія, що за порогом смерті все не закінчується, все продовжується. І зараз я, коли майже повірила, що все так і є, що людина по суті своїй безсмертна, бо безсмертна її душа, сама стала смертною.