Глава 2. Острів під назвою Пекло.

Якийсь божевільний! Звісно, я не повірила жодному слову незнайомця. На щастя, райдужний пузир розвіявся у променях сонця, що заходило. А швидше – закінчився вплив на мою психіку. Вже не знаю, як воно так сталося, що я піддалась його «чарам», чи й справді незнайомець має талант гіпнотизера, чи застосував непомітно якісь психотропні засоби, може, розпилив якусь бяку у повітрі. Не важливо. Більш моєї ноги тут не буде, хоча я так люблю це божественне місце.

Вперше на Монастирський острів я втрапила, навіть не знаючи про його існування. Тоді я ще й чотирьох місяців не жила у Дніпрі. Якраз почалось моє студентське життя, я вчилась бути самостійною, вирішувати свої проблеми без сторонньої допомоги.  Та для домашньої дівчинки, що тільки-но вилетіла з батьківського гніздечка, це було не просто. От і того разу мене душили сльози через несправедливість, вчинену НЕкласною дамою, що керувала групою, через яку не переступиш, бо жалітись батькам, як дехто, я не бажала. У стресовому стані сіла я до першої ліпшої маршрутки і встала, де відчула потребу. Пройшлась засніженим величним парком і вийшла до Дніпра. Переді мною розкинувся неймовірної краси острів, до якого вів мостик. Людей у таку пору року на острові не було і мені здалось, що потрапила я до іншого світу, до чарівної казки. Енергетика острова… Не передати словами. Усі мої незгоди розтанули, мов ранковий туман. Ялини, вкриті снігом, що вигравав у сонячному промінні… Таємничі скелі… Довгі доріжки… Вкритий кригою закам’янілий Дніпро…

З того часу острів тягнув мене, мов магніт, і при будь-якій нагоді, я поверталась. Чи влітку, побродити по гарячому піску та поплавати у дніпрових водах. Чи взимку, поблукати порожнім парком, помилуватися панорамою міста. Чи у будь-яку пору, вдихнути чисте повітря, посидіти на розігрітих сонцем скелях, помріяти, помалювати.

І тут якийсь божевільний може зірвати моє спілкування з улюбленим місцем?

Що там він наплів про Монастирський острів? Що сам Люцифер навідався на нього, щоб викрасти з шабаша відьму? Яка нісенітниця! Острів у центрі великого міста – і відьомський шабаш! Острів, де побували тисячі людей – і вхід до Пекла!

Розпалені нерви ніяк не давали заснути, і я полізла до всесвітнього інтернет-павутиння, щоб дізнатись про острів на Дніпрі щось цікаве, бо раніш якось часу на це не було, то навчання, то робота.

Чим більше я зачитувалась історією острова, тим сильніше лізли на лоба мої очі. Бо популярна зона відпочинку для мешканців Дніпра виявилась скринькою не з подвійним дном, а з багатьма, бо вміщала стільки таємниць, що вистачило б на цілий континент. І як я могла нічого не знати?!

У місті, яке зараз називаємо Дніпро, існувало аж дві так звані «лисі гори», де збирались відьми на шабаш. Перша «лиса гора» - це місцина, де зараз розміщений Троїцький собор, друга… А друга якраз і була на Монастирському острові, на кручі, найвищій частині острова, там, де сьогодні дзюркотить штучний водопад «Поріг Ревучий».

Та найдивовижнішим стала знахідка старовинної легенди, яка з’явилась та поширилась у середині вісімнадцятого століття.

У ті часи острів облюбували місцеві відьми і частенько збирались на шумні веселі шабаші. Під час однієї такої «вечірки», яка відбувалась у Вальпургієву ніч, з’явився хтозна й звідки вродливий високий молодий чоловік, при погляді на якого красуні-відьми просто танули. Та він швидко вибрав собі пару – одну з наймогутніших та найвродливіших серед гурту відьм. Усю ніч пара гуляла на шабаші, а перед ранком зникли обоє, ніхто й не помітив, куди. Та відьму ту більш ніхто не бачив… цілий рік. Хоча слухи пішли, що забрав її диявол, бо дехто з присутній його упізнав. Рівно через рік після зникнення, знов у Вальпургієву ніч, красуня з’явилась на «лисій горі». Була одна, бліда, змарніла і перелякана вусмерть. На відьмі був дорогий одяг, а на груді звисало намисто з невиданого досі білого каменю. Подруги обступили її. Дівчина  тільки й встигла сказати, що її чоловік – втілення найгрізнішої сили на Землі і більш вона вже не повернеться. Відьма відірвала від прикраси одну намистину і кинула у воду з обриву. Більш її ніхто й ніколи не бачив. Казали лише, що чарівна намистина потрапила до печери, де й перетворилась на оберіг, який став охоронцем міста.

Та ну! Казки якісь!

Мабуть, той божевільний чув легенду, ось і вигадав їй продовження. Не слід брати у голову. Та відірватись від вивчення історії острова мені вже не вдалось.

І ось ще одна неочікувана інформація. На старовинній карті Катеринославу, як колись називалось наше місто, коло Монастирського, трохи на північ і лівіше, ближче до лівого берега Дніпра, виднівся острів, позначений як Пекло.

Та ну! Але пальці вже вбивали у пошуковик назву того острова.

О, скільки інформації посипалося! Острів Пекло дійсно існував і простягався недалеко від Монастирського. Точніше, раніш там була ціла низка островів, які розташовувались один за одним, Зелений, Воронцовський чи Становий, як називали його тоді, й інші. Після побудови ГЕС рівень води піднявся і затопив більшу частину суші. Зараз острів, якому дали таку дивну назву, затоплений на глибині приблизно одного метра, та час від часу показується частково над поверхнею води на 7 – 10 см, через що його ще називають інколи місцевою Атлантидою.  Раніш і Монастирський острів займав значно більшу територію, і з місця, де зараз знаходиться пам’ятник Тарасу Шевченку, на острів Пекло вів підземний тунель. А слава про те місце ходила ще та!

Ось що вдалось мені нарити у інтернеті. 

Острів Пекло (ще його називали - Ад, Чортів острів, Попова коса, острів Утоплеників) здавна славу мав дуже погану. Розповідали у давнину, що має він вхід у надра Землі, де мешкають чи то русалки чи якась нечиста сила, навіть багато хто вважав, що то прохід до Пекла. Періодично «двері» відчинялися і здалеку виднілося потойбічне сяйво. Деякі таємничі істоти виходили на поверхню і контактували з людьми, після таких «контактів» народжувались діти-мутанти, із зябрами, великими очима, вони могли плавати під водою скільки завгодно. Їх використовували для загона косяків риби у сіті, для складання лоцманських карт дна для безпечного плавання човнів, для пошуку скарбів. Навіть говорять, що потомки тих мутантів живуть у місті і в наші часи.