Глава 1. Жертва.

Мене звуть Віолетта Біла, мені за тиждень виповниться двадцять один. Я – цілком самостійна, в міру амбітна особа. Люблю малювати, у школі постійно брала участь у конкурсах і не раз навіть вигравала перші місця. Після школи  хотіла вчитись на художника, та, після довгих вагань, пішла вчитись на психолога. Після двох років навчання перевелась на заочний. Зараз маю кімнатку у гуртожитку для малосімейних. Працюю у спецінтернаті для дітей із психічними розладами. Мрії, можливо, й на більше, наприклад, відкрити свій кабінет психологічної допомоги, заробляти так, щоб могла купити квартиру та автівку, та то все в майбутньому. Поки що мене влаштовує моє життя. Хоч зарплатня й крихітна, та житло надають, стаж капає, досвід отримую та й дітям хворим допомагаю. Що ще треба у двадцять років? Ні, майже двадцять один.

Сьогодні, як зазвичай, я сиділа на крутому березі Монастирського острова і малювала чорним графітом у товстому альбомі, що тримала на колінах. Якщо не було якихось нагальних справ, я завжди приходила сюди увечері після роботи, щоб відпочити. Бо острів Монастирський, що тягнеться вздовж Набережної Дніпра – то незвична місцина, і вид на місто відкривається чудовий.

- Можна коло вас присісти, мила дівчино?

Я мимоволі здригнулась, почувши поруч із собою чоловічий голос. От навмисне вибираю місцину на скелястому краї острова, куди звичайні відпочиваючі не забрідають, і на тобі. Втім, голос був досить приємним баритоном, спокійним і якимось сумним. Я підняла очі і побачила чоловіка віку старшого за середній із правильними рисами, старомодною борідкою клинцем, сивіючими скронями. Досить пристойний на вигляд. Дивувало лише, що був він у сірому костюмі з картатою краваткою та лакованих черевиках. Одяг не для прогулянок на природі.

- Сідайте, я вже йду, - я швидко закрила альбом, нема чого мої фантазії споглядати, і піднялася з уступу.

- Залишся, - примружив чоловік очі. – Такий чудовий захід сонця.

- Я приходжу сюди заради самотності та тиші… - Мабуть, не зовсім ввічливо відповіла. – Та й час повертатись додому. Так що… насолоджуйтесь заходом сонця самі.

- Залишся… - незнайомець узяв мене за руку.

А от цього я зовсім не люблю. Не слід лізти  у мій особистий простір.

- Відчепіться, бо кричатиму!

Я смикнула руку та, на диво, не змогла вирвати. Натомість незнайомець простягнув другу долоню і вправно начепив на безіменний палець лівої руки гладку абсолютно чорну каблучку шириною з пів сантиметра. Та ні, це вже зовсім нахабство! Маніяк пристарілий чи що? Я відштовхнула чоловіка і кинулась навтьоки, на не змогла й пари кроків зробити, як вдарилась у пружну невидиму стіну, що відкинула мене назад. Не зовсім невидиму. Видавалось, що ми з незнайомцем опинились у райдужному пузирі. А ще водночас зникли усі звуки: плескіт хвиль Дніпра коло підніжжя скелі, голоси пташок, сюрчання перших цвіркунів, яких пробудило весняне тепло.

- Що трапилось? – я впустила альбом і ухопилась за вуха. – Я оглухла?!

І одразу зрозуміла, що ні. Власний голос чую пречудово. І незнайомця також, бо він одразу ж заговорив із заспокійливою інтонацією.

- Я просто відділив частину простору, щоб ми мали змогу поговорити з тобою.

- Що за фокуси? Ви, що, ілюзіоніст?!

Чоловік аж крекнув з досади.

- Та заспокойся вже!

- Мені час додому… - прошепотіла я.

- Так, прийшов час. Тільки для іншого, Віолетто! - урочисто мовив незнайомець.

- Звідки ви знаєте моє ім’я?! – скрикнула я.

- Я давно вже слідкую за твоїм життям, майже з народження.

- Точно, маніяк. Випустіть мене, бо я!.. Бо я!..

Я знов почала битись у майже прозору стіну пузиря, та вона пружинила й відкидала мене назад.

- О, небеса! – схопився за голову незнайомець. – Вгамуйся, нарешті, і вислухай!

Я сіла знов на уступ, нагрітий щедрим квітневим сонцем. Так, зосередитись, зібратись, обдумати подальші дії…

- Ви вдались до гіпнозу! – осінило мене. – Нічого цього немає!.. Я у пастці власних видінь!..

- Вислухай мене! – незнайомець раптом став більшати у розмірах і голос його звучав вже, мов через підсилювач.

- Добре, - погодилась я, з божевільними слід розмовляти спокійно, а з божевільними гіпнотизерами – тим паче. – Я вас вислухаю, а потім ви мене відпустите. Обіцяєте?

- Обіцяю, що після нашої розмови ти повернешся  додому живою, цілою та неушкодженою, - підняв долоню незнайомець.

Спробую повірити. Та, коли вдасться вибратись з цієї халепи, доведеться залишити таке приємне містечко, де досі мене ніхто й ніколи не турбував. Шкода-шкода…

Погляд мій впав на каблучку. Це за допомогою неї мене загіпнотизували! Я спробувала непомітно стягнути її з пальця, та каблучка виявилась немов приклеєною.

- Не намагайся навіть, - помітив мої марні потуги незнайомець. – Обручку Люцифера вже не зняти ніколи.

- Обручку Люцифера? Що за?.. – скинулась я.

- Та вислухай вже мене, Віолетто! – гаркнув чоловік, здається, терпіння у нього лопнуло.