Частина 3. Глава 12. Тепла лапа

Вивіску вирізав Дорош.

Він сидів на колоді посеред вулиці, у пропаленому шкіряному фартусі, і дошка з липи лежала в нього на колінах, як немовля. Довкола товпилися діти. Нік стояв найближче, засунувши руки в кишені нової куртки, і керував.

— Пазурі ширше, — казав він. — Він же не курча. Він дракон.

— Я коваль, — бурчав Дорош, — а не маляр.

— А булочку більшу. Щоб видно було з площі.

Соломія стояла на порозі пекарні, витираючи руки об фартух, і дивилася, як із-під Дорошевого різця проступає лапа. Велика, луската, з чотирма пазурами. І в ній, обережно, наче вона може розсипатися, лежить кругла булочка-равлик.

Назву придумав теж Нік.

Того дня, коли Соломія вперше після відлиги прийшла до Матеусової пекарні й побачила зелені двері, зняті з завіс, вимиту піч і купку дітей на порозі, він спитав, як вона назве пекарню. Вона знизала плечима. Не знала. А Нік почухав потилицю під шапкою і сказав:

— «Тепла лапа». Бо лорд тепер теплий. Я бачив. Він Геллиному малому лапу дав потримати, коли був драконом, і малий не замерз. А ще бо ви кажете, що він вас тоді, коли ремінь лопнув, лапою спіймав. І пазурами не подряпав.

Соломія тоді засміялася. А потім пішла за піч, щоб ніхто не бачив, і трохи поплакала. Від щастя. Від того, що хтось у цьому місті пам'ятає про неї такі речі.

Тепер вивіска висіла над дверима на двох нових ланцюжках. А старий Матеусів бублик, колись позолочений, Дорош почистив і повісив поруч. Хай теж буде.

* * *

Перша черга вишикувалася ще до світанку.

Бабця Мокрина з кошиком. Гелла з малим на руках, уже не таким худим, рум'яним, що тягнувся до кожного запаху. Коваль Дорош, який удавав, що йде повз. Дален зі своєю дванадцяткою: вони тепер служили в гарнізоні Нижнього Ейсгарта, у синіх плащах, і щоранку приходили по хліб. Сотник Гальм, який повертатися на південь не захотів, бо, сказав він, «у столиці так не печуть». І Яра з Мотрею на мотузку. Коза, як завжди, дивилася на чергу, як податковий збирач.

Соломія відчинила двері, і місто зайшло.

Хліб лежав на довгому столі зі шрамами від ножа. Житній, із тмином. Пшеничний, круглий. Пиріжки з капустою. Медяники. І посередині, на Брунинім мідному підносі, булочки з корицею. Дванадцять завитків. Справжня кора тепер приходила з-за Сірих гір щомісяця: король Едмар скасував на неї мито разом із крижаним, а лорд Північної Марки, як сказав Альбрехт, «наказав купувати, скільки пані захоче, і не рахувати». Альбрехт однаково рахував. Але вже з усмішкою.

За піччю стояла Агата.

Борошно на носі, на щоках, у світлих кучерях. Вона пекла сама. Медяники в неї виходили рівні, рум'яні, ні разу не підгорілі. Позавчора приїжджала Ільда, постояла в дверях, подивилася на доньку біля печі й пішла, нічого не сказавши. А на порозі лишила вузлик. У вузлику було Агатине дитяче вишиття й записка без підпису: «Не повертайся».

Агата прочитала, склала й поклала в кишеню фартуха. А потім спекла ще одне деко.

— Сестро, — сказала вона тепер, не обертаючись, — кориця закінчується. І Нік знову вкрав сир.

— Я не вкрав! — гукнув Нік із черги. — Я позичив! У Тобіаса! Він сам у Бруни краде!

* * *

Весілля зіграли в місяці Липцю, коли на скелях довкола Шпилю зацвів чебрець.

Соломія не хотіла пишноти. Рейнар не хотів її ще більше. Але Бруна сказала, що дракон, який женився без пирога на п'ять поверхів, — то не дракон, а ганьба Півночі. Альбрехт сказав, що протокол Ейсгартів вимагає щонайменше двох сотень гостей. А король Едмар прислав листа, у якому було три рядки великими літерами й один маленький шпак на полях: «Я приїду. І мама приїде. І я привезу апельсинів».

Тож вийшло, як вийшло.

Королева-мати Ірена стояла біля Соломії в Крижаній залі, сива, у світлій сукні, уперше за багато років не вдовиній. Вона поправила Соломії фату й тихо сказала:

— Мелана б плакала.

— Ви теж плачете, ваша високосте.

— Я з Морена, — сказала Ірена. — У нас це не рахується.

Тея приїхала з чоловіком, молодим лісничим із південних долин, і подарувала синю стрічку. Таку саму, як першого дня, з білими сніжинками. Тільки дракончик на ній тепер був вишитий рівно, з однаковими крилами. «Навчилася», — сказала вона, червоніючи. Лієна Ровен приїхала з тіткою Гертрудою. Королівський суд виправдав тітку ще навесні, і тепер вона мовчки трималася за племінницину руку й плакала в хустинку.

Мірта несла шлейф. Шлейф був довгий, Мірта маленька, а кочерга, яку вона все одно взяла, заважала. Тобіас ішов поруч і допомагав. Вуха в нього були червоніші, ніж будь-коли.

Ольгерд стояв праворуч від Рейнара, у новому синьому колеті з білим драконом і срібною застібкою барона Брамського. Землю Рейнар дав йому ще навесні. Маленьку, на південному схилі, з виноградником і видом на Дзеркальні озера. «Щоб Талмори більше не казали, що ти без землі», — сказав він. Вериса стояла поруч з Ольгердом. Не Талмор. Наречена барона Брама. Без кулона. На шиї в неї була тільки тоненька срібна стрічка з маленьким апельсиновим квітом.

Яра прийшла в кожусі, бо, сказала вона, сукню їй шити ніколи. А Мотря була з білою стрічкою на рогах.

Лід у Крижаній залі співав.

Він співав, коли Соломія йшла до трону, де на неї чекав Рейнар у темно-синьому з білою вишивкою. Він співав, коли старий храмовий отець торкнувся їхніх лобів двома пальцями. Він співав, коли Рейнар сказав «так» уголос і водночас у неї в голові: Так. Тисячу разів так. Ти мала бути мертва, а стала моїм теплом.

А коли вони поцілувалися, лід під їхніми ногами засвітився медовим золотом. І в тому золоті, від стіни до стіни, пробігли візерунки. Завитки, як у булочки з корицею.

Посеред зали, біля самого кола, стояв блакитний кристал. Високий, як людина. У ньому, з простягнутою рукою, з розплющеними очима, стояв чоловік у білій мантії. Хтось хотів накрити кристал полотном на час свята. Рейнар не дозволив.

— Хай дивиться, — сказав він. — Він хотів, щоб тут було тихо. А тут співає.

Ввечері на кухні Шпилю Бруна плакала над пирогом на п'ять поверхів. Пиріг світився. Король Едмар сидів на лаві біля печі, без корони, і малював вуглинкою Мотрю, що їла апельсинову шкірку. А Нік заснув під столом, обійнявши Брунину скриньку з корою, і ніхто не наважився його будити.